Помста барона

Емілія прокинулася з першим промінням сонця, хоч і заснула аж під ранок. Всю ніч вона натхненно обмірковувала план втечі. Авжеж, охоронці не відчинять їй ворота просто так, а перелазити через п'ятиметровий мур - це самогубство. Щодня, о дванадцятій годині, звідси виїжджав віз із винами, котрі Флоренс відправляв на продаж до інших містечок. Цієї інформації було достатньо, аби дівчина змогла все спланувати.

  Тепер вона була серйозно налаштована на цей відважний крок! 

  Зістрибнувши з ліжка, Емілія швидко одяглася й спустилась до Великої зали. Вона з усіх сил намагалась поводитись як завжди, аби ніхто нічого не запідозрив. Служниці подали до столу купу різних наїдків, хоч і знали, що панна не любить зранку багато їсти. Та цього разу Емілія скуштувала майже кожну страву, усвідомлюючи, що попереду довгий шлях і що їй знадобляться сили. 

  А потім вона вийшла на балкон. Звідти відкривалась не надто радісна панорама: з-за муру було видно клапті полів, де з самого рання працювали селяни. Їх обрамлювала лісосмуга, котра повільно перетворювалась на ліс. 

  Дівчина підперла рукою підборіддя й так глибоко пірнула в свої думки, що не помітила, як до неї підійшов Флоренс. 

- Еміліє, - мовив він, прокашлявшись у кулак, - Сподіваюсь, ти не забула, що сьогодні до нас на обід завітає пан Мілтер? Я всією душею вірю, що ти будеш поводитись розумно.

- Авжеж, дядю, - зітхнула Емілія.

- І пам'ятай, що в нас із тобою має бути повне взаємопорозуміння.

- Так, дядю, - з байдужістю відповіла вона, не відриваючи очей від схилів, лісів і полів.

- Я радий, що ми почули один одного, - кисло всміхнувся Флоренс і пішов геть.

  Емілія озирнулась і насупила брови. Якщо обирати між весіллям і втечею в невідомість, то вона обере останнє. Як це підло - видавати її заміж проти волі! Звісно, такі шлюби не були рідкістю у ті часи. Кожне третє подружжя було заручене саме так - проти волі когось із наречених. Однак Емілія не збиралась ставати однією з тих нещасних жінок, котрі все життя живуть зі старими чоловіками. Це нагадувало пожиттєве ув'язнення. Шлюб без кохання - це майже смертна кара...

***

  Лерой, Ада і Камальт мовчки йшли через ліс. Більше всього на світі Лерой боявся зустріти розбійників, тому обрав інший шлях, а не той, яким ішов минулого разу. Уявити страшно, як вони лютують через зниклу дорогоцінність...А беззубий, мабуть, мріє своїми руками відкрутити йому голову. 

  Ада з Камальтом поводились дуже тихо, бо теж не бажали привертати зайвої увагу. 

- Лерою, - прошепотіла Ада, зрівнявшись із хлопцем, - а де саме розташований Сабринайт? Як нам знайти це місто, якщо його не існує?.. 

- Я теж про це думав, - погодився Камальт. - У якому напрямі нам іти? І як довго? 

- Не знаю, - зітхнув Лерой. - Астроном нічого не пояснив. Гадаю, для початку нам треба відійти як можна далі від Нюрну, а про Сабринайт подумаємо потім.

- Сподіваюсь, нас не перестрінуть ні розбійники ні охоронці, - зітхнула Ада, тривожно озираючись.

- Розбійників я боюсь навіть більше, - хмикнув Лерой. - Після того, як я поцупив їхню здобич, мене не врятують навіть родинні узи з Берлітом...

- Зачекай, - раптом сказав Камальт, схопивши хлопця за плече. - Мені здається, чи в кущах хтось лежить? 

  Лерой озирнувся й помітив під розлогою ліщиною людську фігуру, що була вкрита якимось рядном. 

- Це, мабуть, хтось із жебраків ліг перепочити, - сказала Ада, схрестивши руки.

- А що як людині зле? - наполягав Камальт. - Я все-таки перевірю.

  Юнак наблизився до кущів і обережно смикнув ряднину.

- З Вами все добре? - тихо спитав він. 

  Цієї миті звідти показалось злякане обличчя Редеори, котра схопилася на лікті й панічно закричала:

- Не треба! Залиште нас! Я не повернуся до табору! 

  Камальт злякано відскочив від неї, а Лерой здивовано спитав:

- Редеора? 

- Лерой? - вразилась циганка, а потім перевела очі на Аду.

  Ада відразу впізнала Редеору, і її обличчя спохмурніло. Наступної миті з-під ряднини показалось іще одне обличчя. То був малий смаглявий хлопчик.

- Редю, чого ти кричиш? - пробубонів він. - Ти мене розбудила. 

- Пробачте, - мовив Камальт, - я не хотів Вас налякати. Просто перевіряв, чи Ви живі...

- Не вибачайся перед нею! - фиркнула Ада. - Вона - крадійка! Вона обікрала Лероя! 

  Редеора жахливо почервоніла й закрила обличчя руками. На неї дивилося три пари очей, і кожен із присутніх засуджував її, гнівався на неї. Краліс вороже зиркнув на незнайомців і кинувся обіймати сестру.

- Не плач, Редю, будь ласка! 

  Дівчина звела на Лероя набряклі від сліз очі й ледь чутно промовила:

- Так, я крадійка! Пробач мене, Лерою! Я сама себе ненавиджу! Я не хотіла так вчиняти! 

- Вибачення тобі не допоможуть! - гаркнула Ада. 

- Редеоро, ти навіть не уявляєш, наскільки цінною то була річ, - похмуро сказав Лерой.

- Мені дуже шкода! - продовжувала ридати циганка. - Але в мене її вкрали розбійники! 

- А ми вкрали її у розбійників, - пхикнула Ада.

- Пробачте! Будь ласка, пробач мене, Лерою! 

- Досить ображати мою сестру! - раптом насупився Краліс. - Вона зробила це тільки для того, аби барон нас нарешті звільнив! Ми - його раби. А він пообіцяв нам свободу, якщо Редя дістане йому ту річ! 

- То Вас звати Редеора? - м'яко спитав Камальт, присівши навпочіпки поряд із нею. 

- А нащо вашому барону цей Перстень? - поцікавився Лерой безбарвним голосом. 

  Помітивши, як дівчина плаче й кається, він відразу її пробачив.

- Він - власник Темряви! Я не знаю, нащо йому та річ, але... Він мене обдурив! Він сказав, що не дасть нам свободу! Ми втекли з табору! - і Редеора знову залилась слізьми. 

- І що тепер думаєте робити? - спитав Лерой більш поблажливо.

- Я не знаю! Якщо він нас знайде, то нам настане кінець. У нас в таборі рабів страчують за втечу!