Втікачі

Повертатися на галявину розбійників було моторошно, але й продиратися крізь лісові нетрі посеред ночі - теж не надто приваблива альтернатива. Набравши повні груди повітря, Лерой вирішив ризикнути. 

  Розбійники сиділи навкруг багаття й злісно на нього зиркали, а Берліт в цей час затягував до схрону якісь торби. Помітивши, що Лерой повернувся, чоловік випрямився й сухо промовив:

- Чого стоїш? Сідай до вогню. 

- Я...просто боюсь, що ви мене вб'єте, - чесно зізнався юнак.

- Не бійся. Вони не чіпатимуть тебе, якщо я не накажу, - сказав ватажок, а потім звернувся до своїх товаришів: - Нагодуте нашого "гостя"! 

  Лерой бачив, що в розбійників руки чешуться прикінчити його, а от дивну поблажливість Берліта пояснити було неможливо. Юнак сів до вогнища й підібгав під себе ноги, всім тілом відчуваючи ворожі погляди. Беззубий розбійник сплюнув через плече й простягнув йому миску з юшкою. 

  На смак вона була, як кип'ячене жабуриння з вареними жабами, однак Лерой старався не показувати своєї відрази, аби ще більше не злити господарів. Берліт стояв у тіні й похмуро за ним спостерігав. Коли хлопець невпевнено підняв очі, їхні погляди зустрілись. І тоді ватажок покликав його жестом руки. 

  Розбійники досі свердлили хлопця злісними поглядами. Лерой поставив миску на землю, піднявся й підійшов до Берліта, а потім швидко затараторив:

- Я піду звідси, щойно зійде сонце. І присягаюся нікому про вас не розказувати.

- Сподіваюсь, ти кажеш правду, - понуро відповів Берліт. - Що привело тебе сюди?

- Мене розшукують охоронці Флоренса. 

- Хм, тоді ти у великій халепі. 

- Знаю, - зітхнув Лерой, а потім наважився спитати: - Чому Ви передумали мене вбивати? Чим моє ім'я таке особливе?

  Обличчя Берліта скам'яніло. Він стиснув кулаки й коротко спитав:

- Твою матір звали Ізольда? 

- Так, - розгубився Лерой. - А Ви звідки знаєте?

- Вона - моя рідна сестра. 

  Ці слова прозвучали так раптово й мали такий вражаючий сенс, що Лерой вдавився слиною і судомно закашлявся. А потім звів на ватажка здивовані очі. 

- Ви серйозно? Але...як так? Я не можу в це повірити... 

  Ніколи раніше хлопець не чув, що в мами були брати чи сестри. Як таке взагалі можливо? Його рідний дядько - ватажок розбійницької ватаги!..

- Ти мене не бійся, - продовжив чоловік. - Тобі пощастило. Якби сюди прийшов хтось інший...

- Вбивство - це гріх! - сказав Лерой. - І грабіжництво теж. 

- Можеш мені не проповідувати, - насупився Берліт. - Не допоможе. 

- А як вийшло, що...?

- ...що ти про мене нічого не знаєш? А нащо тобі знати про дядька-злочинця? Нас розшукують вже більше десяти років...Я тоді був молодий і дурний, сам не розумів, що роблю. Але зло - це трясовина. Якщо ти в неї потрапив, назад можеш уже не вибратись. 

- Мама знала, що Ви розбійник?

- Знала... І дуже плакала тоді, благала мене зійти з того слизького шляху... Я сказав, що назад дороги немає... Мене шукали, а в тюрму я не хотів.

- Чому Вас стали розшукувати? 

- Я тоді жив із батьками, з твоїми дідом і бабусею. Старий Флоренс помер, і на його місце прийшов теперішній. Він забрав у них майже все майно... Я хотів встановити справедливість і виступив проти нього. Тоді мене визнали бунтівником, хотіли кинути в тюрму, але я втік. І став переховуватись у лісі. Аби не наражати на небезпеку батьків та Ізольду, я більше ніколи до них не повертався. Я просто зник із їхнього життя. Потім зустрів своїх товаришів... 

- ...і стали грабувати, - зітхнув Лерой. Хоч він раніше ніколи не знав про існування дядька, на душі в нього з'явився осад. Важко було усвідомлювати, як один незначний вчинок може перекреслити все життя. 

- Ти, я бачу, теж ідеш по моїх стопах? - хмикнув Берліт. 

- Ні, я ніколи не стану злочинцем! - насупився Лерой. - Існуть інші шляхи, аби вижити. 

- Так, але не всім ті шляхи під силу. Що думаєш робити далі? 

- Піду геть із Нюрна. Якщо треба, зміню ім'я... Що завгодно, аби тільки позбавитись цієї принизливої залежності! 

- Що ж, мені лишається тільки побажати тобі удачі, - всміхнувся Берліт. - До ранку можеш залишитись у нас, але не на довше...Мої товариші не надто до тебе приязні. 

- Я це вже помітив, - пхикнув Лерой, згадуючи блиск ножа в себе над головою. 

  Повернувшись до вогнища, юнак помітив, як розбійники на чолі з Берлітом згуртувалися навколо схрону, де лежали великі торби. Лерой здогадався, що все те добро було крадене. 

- Погляньте, скільки грошей я відібрав у пихатого вельможі, - сказав один розбійник і потрусив торбиною з монетами. 

- А я зустрів екіпаж із однією панною. Дивіться, яке дорогоцінне було в неї намисто, - й інший чоловік приклав до своєї шиї прикрасу з рубінами. 

- А погляньте, що здобув я, - задоволено оголосив беззубий і теж щось їм показав.

  Лерой не дивився в їхній бік. Можливо, панським гаманцям і не завадило б трохи схуднути, але... Враз юнаку в очі вдарило дуже яскраве світло. Він затулив обличчя рукою і почув вражені вигуки розбійників. Сяйво здалося знайомим. Юнак озирнувся й побачив, що беззубий тримає в руках ту саму дерев'яну скриньку, а з неї ллється сяйво Персня.

- Не може бути, - вражено прошепотів Лерой. Відчуття реальності знову його покинуло.  

  Забувши про обережність, він скочив на ноги й підбіг до розбійників. Вони окинули його ворожим поглядом. 

- Звідки це у вас? - схвильовано спитав Лерой, вказавши рукою на скриньку.

- А тобі яка різниця? - насупився беззубий - Не пхай свого носа до наших справ! 

- Так, забирайся звідси! Це наша здобич! - загули розбійники.

  Юнак не знав, що йому робити. Він думав, що артефакт втрачено назавжди, а той раптом опиняється зовсім поруч!

- Просто скажіть, де ви його взяли! - наполягав Лерой. 

- Звідки в тебе ця річ? - спитав Берліт у розбійника.