Посланець із Сабринайту

  Охоронці не змусили довго на себе чекати. Вже за кілька хвилин вони покинули маєток верхи на конях і кинулись в погоню за втікачем. Лерой біг так швидко, як тільки міг. Озирнувшись і побачивши, що відстань між ним і вартовими скорочується, юнак кинувся до лісу.

  Селяни, які в цей час працювали на полі, здивовано спостерігали за погонею. Помітив це і Камальт. "Ех, друже, куди ж ти знову вляпався"? - подумав він і направив віз із бур'янами на дорогу, по якій мчали вершники. Зуздрівши на шляху перешкоду, вони загальмували й стали обсипати Камальта лайкою. 

- Пробачте, - говорив хлопець. - Колесо зламалося. Не можу зрушити його з місця.

  Охоронці минули віз і знову кинулись за Лероєм, та він за цей час уже встиг дістатися лісу. 

  До Камальта, мов розлючена кобра, підскочив розпорядник і так садикнув ногою воза, що той з тріскотом перекинувся.

- Думаєш, я не бачив, що ти навмисне затримав охоронців? - загарчав він.

  Камальт зиркнув на нього з-під лоба й мовчки став збирати розкидані бур'яни. 

- Нічого, нічого, - сказав розпорядник. - По вам обом плаче тюрма! 

  Лерой забіг у лісові хащі й зупинився, важко відхекуючись. Серце калатало, мов скажене. За деревами почулось іржання коней. Охоронці були зовсім близько й стрімко продиралися до лісу! Усвідомивши, що про відпочинок думати зарано, Лерой кинувся далі.

  У цій частині захисна лісосмуга розширювалась і переходила в ліс, котрий простягався на багато кілометрів на північ. Ніхто не знав його точних розмірів, тому юнак намагався забігти якомога далі - у такі чагарники, щоб жоден кінь не зміг там пройти. 

- Він десь тут!

- Обшукуйте кожен кущ! - доносились здалеку голоси.

  Лерой загальмував і схопився за стовбур дерева, аби не впасти. Бігти далі він уже не міг; не вистачало повітря, під ребром озивався біль, тому хлопець зважився на відчайдушний крок - стрибнув у зарості кропиви. І як раз вчасно, бо цієї ж миті повз нього промчали вершники. 

- Куди він подівся? 

- Біс його знає. Може, вискочив звідси якимись обхідними шляхами?

  І тупіт кінських копит став віддалятись.   

  Лерой полегшено видихнув і обережно вибрався із заростів. По всьому тілу розповзалося нестерпне свербіння, кропива нещадно "покусала" незваного гостя. Не гірше за собаку. 

  Повертатися додому Лерой не збирався. Люди Флоренса знали, де він мешкає, тому безсумнівно вирушать туди й влаштують засідку. Один тільки розпорядник буде на сьомому небі від щастя, коли його схоплять і заб'ють батогами. 

- Потрібно було думати головою, а не іншими частинами тіла, - шепотів юнак сам до себе, бредучи крізь чагарі вглиб лісу.

  Він вирішив знайти якесь безпечне місце для ночівлі, пересидіти там кілька днів, а потім забиратися геть із Нюрну. Жити йому тут все одно не дадуть. До того ж, після смерті тітки в цьому поселенні його більше нічого не тримало... 

  Лерой нарвав собі жменю дрібних ягід і з острахом став чекати настання темряви. Йому доведеться починати нове життя, з початку, і він взагалі не уявляв, як це буде відбуватись. Його ім'я занесене до реєстру підданих Флоренса, та й чутки про втечу швидко розповзуться по всіх поселеннях.

  У кущах почулося шарудіння. Хлопець завмирав, щойно чув будь-який невідомий звук. Що як це охоронець слідкує за ним? Чи якась дика тварина відчула запах самотньої людини та прийшла втамувати свій голод її плоттю? Однак виявилось, що це просто пташка зістрибнула з гілки. 

  Нерви Лероя напружувались так, наче от-от луснуть. Він весь час озирався, прислухався й намагався йти, не залишаючи слідів. Буде дуже прикро, якщо його знайдуть по витоптаній траві чи зламаних гілках. 

  На землю стали спускатись сутінки, а Лерой досі блукав серед лісу. Лише через годину йому нарешті вдалося знайти невелику затишну галявину. Та вже наступної миті хлопець зробив невтішний для себе висновок: це стратегічне місце вже було кимось зайняте. 

  У центрі галявини валялось розсипане від вогнища вугілля. Поряд лежали три величезних дриветні. Земля була стоптана людськими підошвами. Біля кущів стояв схрон, збудований із гілок. "Що ж, тоді я дочекаюсь господарів і запитаю, чи можна зупинитись у них на одну ніч", - вирішив Лерой. Він сів на один із дриветнів і став жадібно поглинати залишки суниць. 

  У його свідомість стали просочуватись жахливі думки. Що як у замку вже встигли виявити таємницю скрині? Що як "частина могутньої зброї" вже в руках Флоренса або когось із його людей? Ці здогадки були нестерпними, вони краяли серце, не давали спокою сумлінню. Уявивши обличчя Флоренса, який приміряє той сяючий перстень, Лерой стиснув кулаки й копнув ногою камінь. 

  Раптом здалеку почулися неясні голоси й важкі кроки, наче кілька ведмедів вирішили походити на задніх лапах. Лерой затамував подих. Спочатку він подумав, що його досі шукають вартові, однак незабаром спростував цю думку.

  Вже за мить з-за чагарів показалось п'ятеро жахливих на вигляд силуетів. Хоч їх і оточувала напівтемрява, Лерой зміг розгледіти, що обличчя цих людей потворні, сполосовані шрамами та подряпинами. Їхній одяг брудним розірваним ганчір'ям звисав до землі.

  Саме тоді хлопець усвідомив, що натрапив на схованку розбійників. Тих самих розбійників, яких протягом десяти років ніхто не міг зловити, які грабували мандрівників на великих дорогах і за голови яких пан Флоренс призначив велику винагороду.

  Вже за мить в руці одного з них спалахнув смолоскип - і вони зуздріли Лероя. Той, у свою чергу, вже разів сто пошкодував, що не пройшов повз цю галявину.

- Ти хто такий? - прохрипів один із розбійників, дістаючи з-за поясу ножа.

- Я...я Лерой, - юнак з усіх сил змушував свій голос не тремтіти. - Я вибачаюсь, що потурбував вас.

- Що ти тут робиш? - пролунало хрипіння прокуреного голосу. 

- Я переховуюсь від охоронців. Я втік із тюрми. Я просто хотів сховатися, - Лерой сподівався, що вони не стануть чіпати такого ж злочинця, як і самі.