Янгол-охоронець

- Лерою, в тебе взагалі клепки немає? - сердито спитала Ада, перемотуючи йому два зламаних пальці. 

- Я уявив на місці стіни Флоренса, - прошипів юнак. 

- Але ж проблеми так не вирішуються. Ти зробив гірше тільки собі.

- Гірше бути вже не може. 

- Обережніше з такими словами, - зауважила пані Мерте, ввійшовши до кімнати. - Інакше спровокуєш долю. 

  Коли Ада закінчила бинтувати хлопцю руку, він підвівся з-за столу й сказав:

- Дякую вам за все. Тепер я піду до маєтку й буду вирішувати свої проблеми "іншим шляхом", - з цими словами він вийшов з будинку.

- Лерою, пообіцяй, що не наробиш дурниць! - крикнула Ада йому вслід, але він не відповів. 

  Забравши з пасовища Серафиму, юнак рушив до лісосміги, котра відділяла панські угіддя від селянської частини Нюрну. Коза повільно переставляла ноги, хапала на ходу лопухи, що росли обабіч дороги, а Лерой, сумно на неї поглядаючи, говорив:

- Ти пробач, що віддаю тебе їм. Та я впевнений, що тобі там буде краще. Тебе відведуть на ферму, піклуватимуться...якщо, звісно, не здадуть на м'ясо. 

  Коли він наблизився до воріт, його перестрів розпорядник. 

- Чудово, давай сюди козу, а сам іди відробляй прогули! - сказав він, вирвавши з рук хлопця мотузку. 

- Я своє відпрацюю, але перш ніж я це зроблю, я хотів би побачити пана Флоренса, - заявив Лерой, схрестивши руки на грудях.

- Що? Ти хочеш побачити пана Флоренса? - пирснув розпорядник. - Ти хто такий, щоб розкидатись такими бажаннями? 

- Мені потрібно з ним поговорити, - вимогливо повторив Лерой.

- Про що? Про зарплату? Селян до панських дворів не пускають, чи ти не знав?

- Гаразд, - кивнув Лерой і відступив на кілька кроків. 

  Але коли розпорядник відвернувся й рушив до воріт, наказавши охоронцям їх відчинити, юнак з усіх ніг кинувся за ним і опинився в панському дворі. Чоловік озирнувся й здивовано роззявив рота, та потім оговтався й закричав:

- Охороно, схопити хлопчиська! 

  Лерой на той час уже біг по бруківці, куди дивляться очі. Охоронці дістали мечі й кинулись за ним. Авжеж, це було самогубство. Він сам не розумів, як втілюватиме свою божевільну ідею, але втрачати вже було нічого. У голові спалахували слова Ади: "Пообіцяй, що не наробиш дурниць"! 

  До охоронців приєднались вартові замку, і всі разом вони намагались наздогнати Лероя, який безцільно петляв між фонтанами, перестрибував клумби й гарячково перебирав способи пробратися до замку. Опинившись з іншого боку будівлі, хлопець підняв голову й помітив на одному з балконів чоловіка, який з цікавістю спостерігав за погонею. Довге чорне волосся, зібране в хвіст, одежа із шовків та оксамитів. Це був Флоренс! 

- Агов, пане Флоренсе! - щодуху закричав Лерой. - У мене до Вас розмова! 

  Погляд феодала впав на блідого й худого Лероя у залатаному одязі. Юнак щось кричав, розмахував руками, але коли до нього наблизились вартові, він знову кинувся тікати.

- Хто це? - запитав Флоренс у слуги, який стояв у нього за спиною. 

- Не знаю, пане. Судячи з вигляду, якийсь селянин. Однак через його неповажний тон та добірну лайку у Вашу адресу, насмілюсь припустити, що це бунтівник.

- Невдоволена чернь у моєму дворі? - хмикнув чоловік. - Коли спіймають, скажеш охороні, щоб кинули цього сміливця до в'язниці. А потім хай батогом разів десять випорять, щоб навчився ввічливо поводитись.

- Буде зроблено, пане, - вклонився слуга.

  Лерой вже й сам почав усвідомлювати, скільки безглуздих дурниць накоїв за ці півгодини. Невже він справді вважав, що йому вдасться побачитись із Флоренсом? Задихаючись від бігу, юнак шукав якісь виходи, якісь схованки, де б можна було сховатись від переслідувачів, але в цьому дворі все було відкрите, як на долоні. 

  Неподалік стояла альтанка, обплетена виноградною лозою. У Лероя виникла ідея: залізти на дах, що примикав до муру, і спробувати здертись вгору. Потім він зістрибне з іншого боку і втече. Ця ідея була не набагато адекватнішою за попередні, та варто було спробувати. 

  Юнак підбіг до альтанки і вже зібрався здиратися по ній на дах, але тієї ж миті помітив там дівчину, котра звела на нього злякані очі. Вона сиділа за столом і тримала в руках якусь книгу. Судячи з одягу, панянка. 

- Ти хто? - спитала вона, відсуваючись подалі. 

- Пробачте, пробачте, - затараторив хлопець. - Я не хотів Вас лякати. 

  Вартові були вже близько. У Лероя бракувало повітря, щоб тікати далі, та й скриню він уже, мабуть, не поверне. Його оточили, в руках охоронців блиснули леза мечів. З досадою прикусивши губу, юнак підняв руки.

- Що тут відбувається? - злякано спитала дівчина, закривши книгу.

- Вам більше нема чого боятися, пані, - запевнив її один із охоронців, хапаючи Лероя під руку. 

- Злочинець Вам більше не загрожує, - додав інший, і вони повели юнака в інший від альтанки бік.

  Лерой спробував озирнутись, ще раз поглянути на незнайомку, але вартовий дав йому добрячого запотиличника. Незабаром його привели до складного лабіринту з тюрм та зачинили в одній із вогких і похмурих камер. 

  Хлопець притисся спиною до стіни й насупив брови. Цього й слід було очікувати. Хіба можна поводити себе так легважно, так необережно, наче від усього застрахований? Він всього лиш хотів повернути скриню... Батьки й тітка Габріелла, мабуть, засуджують його на небесах. 

  На голову йому впала холодна крапля води. Хлопець наблизився до дверей, схопився руками за грати й невпевнено гукнув:

- Агов! Є тут хтось?

  Однак його голос повернувся до нього бумерангом. А потім із віддалених камер став доноситись хриплий кашель. Майже всі в'язні, засуджені на довгий термін, хворіли на сухоти. Лерой не хотів ставати одним із них. Йому потрібно було звідси вибиратись...

***

  Дівчина так і сиділа в альтанці з книгою в руках. Її думки враз заполонились тим дивним незнайомцем, котрого щойно схопили вартові. Хто він? Як він тут опинився? З цими думками панянка ввійшла до замку, піднялася сходами нагору й зайшла до своєї спальні. Потім взяла гребінець і стала розчесувати довге каштанове волосся, досі розмірковуючи над тією ситуацією.