Спадок

 Майже весь день пані Габріелла замислено дивилась у вікно. Її не покидало дивне передчуття, а тут ще й розповідь Лероя про чоловіка з Сабринайту... Що змусило мешканця  "неіснуючого" міста отак просто сюди прийти? Жінка торкнулась до своєї сивої коси й важко зітхнула. Вже більше п'ятнадцяти років минуло, відколи вона носить у собі захисне "срібло", відколи загинув її брат, відколи Лерой став сиротою...  

  У двері раптом постукали. Габріелла рвучко підвелась і кинулась відчиняти. Вона безперечно чекала на цей візит. На порозі стояв високий чоловік зі зморшкуватим обличчям та в синьому капелюсі. 

- Пані Габріелла Лортес? - тихо, майже пошепки, спитав він.

- Так, це я, - розгублено відповіла жінка. - Чим можу допомогти?

- У мене для Вас термінове повідомлення від пана Арістотеля, - і він багатозначно кивнув.

  Почувши це, пані Габріелла похитнулась. 

- Сталося щось жахливе? Як Ви мене знайшли?

- Мені пощастило познайомитись у таверні з Вашим племінником. Від нього я Вашу адресу й дізнався. 

- Наскільки я розумію, Темрява скоро повернеться? - спитала жінка, знервовано стукаючи пальцями по одвірку.

- На жаль, - кивнув чоловік. - Сподіваюсь, Ви самі все розумієте, і мені не потрібно нічого пояснювати. 

- Скільки в мене часу?

- Один день.

***

  Увечері Лерой повертався додому, ледве переставляючи ноги. Додаткова чверть поля, яку він мав обробити за своє спізнення, боляче відлунювалась у його тілі. 

  Опинившись на головній дорозі, Лерой побачив біля свого паркану рудоволосу дівчину, котра, швидше за все, чекала на нього. Ада жила у сусідньому будинку й була для юнака подругою дитинства. Вони разом росли, гралися та пізнавали світ. 

- Доброго вечора, - всміхнулась вона. 

- Привіт. Радий тебе бачити, - кивнув хлопець, зупинившись поряд із нею. - Давно мене тут вартуєш? 

- Всього годину. Ти вже давно мав повернутись.

- Вибач, затримався трохи. А що ти хотіла?

- Хіба мені потрібен привід, аби прийти до тебе?

 - Ну... мабуть, ні, - стенув плечима Лерой. 

  Останнім часом спілкування з Адою ставило його в незручне становище, тому він старався уникати таких зустрічей.

- Не хочеш прогулятися до річки? - поцікавилась дівчина. 

- Я сьогодні дуже втомився. Давай наступного разу? 

  Цієї миті з будинку вийшла пані Габріелла. Лерой ще здалеку помітив, що вона була вдягнута у дорожню сукню, яку вже років десять не діставала зі скрині. Її поява змусила його видихнути з полегшенням: тепер він не стоятиме тут наодинці з Адою. 

- Вітаю Вас, тьотю, - посміхнулась Ада. 

- О, дівчинко моя, - жінка намагалась сказати це радісно, та на ній чомусь не було обличчя.

- Тьотю, Ви кудись зібралися? - поцікавився Лерой. 

- У мене з'явилися справи, - відповіла вона, опустивши очі. - Повернуся вранці. А тобі раджу негайно лягати спати! Ледь на ногах тримаєшся! 

- Ну, а я, мабуть, піду, - сказала Ада. - До зустрічі, Лерою. Ти обіцяв мені прогулянку!

  Коли вона зникла за дверима сусідського дому, пані Габріелла зосереджено поглянула на племінника й прошепотіла:

- Хороша дівчина. Ти до неї придивись.

- Тьотю! - вигукнув Лерой.

- Добре, добре, - всміхнулась вона. - Зустрінемось вранці. 

***

  Хоча Лерой і ліг спати вчасно (у нього просто не було сил спростерігати за зірками), заснути йому не вдавалось. Він довго крутився, в голову лізли якісь незрозумілі думки, а коли нарешті заснув, йому наснився жахливий сон. "Тітка Габріелла тоне у чорному озері, важкі тягнучі хвилі вкривають її з головою; вона кличе на допомогу, але він не може її знайти. Довкола панує темрява, а тітчин голос стає все слабшим і слабшим". 

  Лерой прокинувся на світанні, почувши гупання вхідних дверей. Сумнівів не було - повернулась тітка. Юнак підвівся з лавки й вирушив її зустрічати. Жінка стояла, обпершись на стіну, й важко переводила подих. У неї було до жаху бліде обличчя, трусилися руки, і вона, здавалося, от-от мала втратити свідомість.

- Тьотю! - злякано вигукнув Лерой і кинувся до неї. - Що з Вами? Де Ви були?

- Хлопчику мій, - прошепотіла жінка, торкнувшись долонею його щоки, - зі мною все добре. 

  Триматися на ногах вона вже не могла. Лерой схопив її на руки та переніс на лавку. Його серце гупало в грудях із шаленою швидкістю. Він не розумів, що відбувається, взагалі нічого не усвідомлював. Єдиним зрозумілим відчуттям був тільки страх. Доки тітка знесилено лежала на лавці, хлопець міряв кроками кімнату, безпорадно метався з кутка у куток. 

- Тьотю, я покличу знахарку. Вона Вас вилікує... 

- Не треба, мій любий. Не хвилюйся за мене, - шепотіла жінка.

- Як же я Вас покину у такому стані? - зітхнув юнак, зануривши пальці у волосся.

- Зі мною все буде добре, - запевняла Габріелла. - У жодному разі не спізнюйся на роботу, бо стане тільки гірше. 

- Тоді...тоді я покличу Аду, - сказав Лерой. - Вона нагляне за Вами, доки я не повернуся.

- Добре, я буду не проти її компанії. 

- Ви впевнені, що Вам не потрібна допомога знахарки? 

- Авжеж, до вечора зі мною все буде добре. 

  Ада без зайвих вагань погодилась наглянути за пані Габріеллою. І хоч завершилось усе, здавалося, добре, Лерой ішов на роботу з важким серцем. Він не повинен був отак просто покидати тітку. Але вона мала рацію: якщо він не з'явиться на панському угідді, стане тільки гірше. Може, жінці до вечора справді полегшає?

  Робочий день взагалі не задався. Юнак не міг спокійно працювати, всі його думки були зайняті самопочуттям тітки. Куди вона ходила цієї ночі? Що за справи у неї були? Що з нею трапилось? Розпорядник того дня не відходив від хлопця ні на крок, гаркотів, погрожував, розмахував руками, та Лерой його навіть не помічав. 

  Нарешті дочекавшись, коли їх відпустять додому, Лерой з усіх ніг кинувся додому. Він біг так швидко, наче за ним гналася зграя вовків. Він любив тітку, як рідну матір, був готовий на все зради неї. Штовхнувши хвіртку, він забіг на подвір'я й кинувся до вхідних дверей, але цієї ж миті звідти вийшла Ада. Юнак загальмував і, стривожено на неї поглянувши, спитав: