Життя під сузір'ями

  Сонну природу розворушили дзвінкі крики півнів. Небо почало сіріти, готуючись зустріти світанок, на траві блиснула роса. Мешканці Нюрну, маленького поселення на Півночі, потроху почали прокидатись. Їх очікувала робота на безмежних угіддях лорда Флоренса. 

  Габріелла Лортес теж жила у цьому поселенні. Її маленький дім розташовувався на головній дорозі, де щодня проходило багато мандрівників. Саме тому у неї вдома зупинялися люди із різних куточків держави. Хоч жінка й жила в бідності, але ніколи нікому не відмовляла в їжі або ночівлі. 

  Людей дуже дивував колір її волосся. Ще в молодості вона раптом посивіла, і це викликало цілу хвилю пліток і перемовин. Не дивлячись на щедрість та доброту, пані Габріелла була для інших однією з найзагадковіших мешканок Нюрну.

  Цього дня все починалося, як завжди. Прокинувшись на світанні, жінка вирушила до кімнатки свого племінника, аби він знову не проспав та не запізнився на роботу. Їй ніколи не подобався його режим: спати він лягав аж після опівночі, немов той кажан, що веде нічний спосіб життя.

- Лерою, прокидайся! - гукнула Габріелла, добряче гепнувши кулаком у двері. 

  Їй ніхто не відповів. "Що за людина? Невже не можна хоча б раз заснути вчасно"? - пробубоніла жінка й увійшла до кімнати. Але лавка, що слугувала для юнака ліжком, виявилась порожньою. 

- Тільки цього ще не вистачало, - насупилась Габріелла. - Тепер він ще й вдома не ночує! 

  Так і не знайшовши племінника, жінка пішла поратись по господарству. Її улюблена коза Серафима вже давно стояла в хліву, очікуючи вихода на пасовище. Повернувшись від неї з цеберкою молока, Габріелла помітила за парканом знайому фігуру. 

- Нарешті з'явився! - сердито гукнула вона, зупинившись посеред подвір'я.

  Юнак несміливо наблизився до перекошених штахетин. 

- Чого стоїш? Заходь! Сніданок уже на столі, - більш поблажливо додала господиня.

- Тітонько, я не думав, що так вийде, - почав виправдовуватись він. 

- Можеш не розповідати мені про свої нічні пригоди, - відрізала Габріелла. - Краще поспіши. Якщо спізнишся на роботу, буде повен віз проблем.

  Лерой посміхнувся, а потім дістав з-за спини букет ромашок і простягнув жінці зі словами:

- Ви найкраща тітка на Землі! 

  І, чмокнувши її у щоку, побіг до будинку. 

  Коли Габріелла ввійшла всередину, Лерой сидів за столом і швидко сьорбав юшку. У нього було таке втомлене та бліде обличчя, що жінка ще більше розсердилась на нього за його недосипання. 

- І куди ти весь час бігаєш? - зиркнула вона на нього. - Раніше приходив посеред ночі, а тепер аж до ранку десь зникаєш?

- Тьотю, не впевнений, що Ви мене зрозумієте, - відповів хлопець, відламуючи окраєць хліба.

- Невже ходиш на зустрічі з нареченою? - припустила жінка.

- А от і не вгадали, - пхикнув Лерой. - Немає у мене ніякої нареченої. 

- Що ж тоді? 

- Ну, як же Вам пояснити? Тільки пообіцяйте, що не будете сміятись!

-  Обіцяю.

- Знаєте, існує припущення, що зорі на небі живуть власним життям. Мені сказали, що зовсім скоро із сузір'я, схожого на великий віз, має впасти зірка. Ця зірка якась особлива і може виконувати бажання, але точної дати її падіння ніхто не знає...

- І ти щоночі ходиш дивитися на ту зірку? - здивувалась Габріелла.

- Так. Чоловік, який розповів мені це, вивчає небо. Він зупинявся у місцевій таверні, і ми з ним познайомились. 

- Ти повірив якомусь незнайомцю і тепер не спиш вночі? Це якесь божевілля. А якщо та зірка впаде через рік? Або взагалі не впаде?

- Ви вважаєте мене бовдуром? 

  Габріелла зітхнула й більш м'яко відповіла:

- Ні. Кожен із нас повинен у щось вірити. А куди, до речі, той чоловік прямував?

- Ну...здається, до якогось Сабонаю чи Сарбонару... - став згадувати Лерой.

- Сабринайту? - здивувалась жінка, вхопившись за край столу.

- О, точно! А Ви звідки знаєте? Я ніколи не чув про таке місто... - зелені очі юнака питально блиснули.

  Габріелла виглядала доволі збентежено, а потім схопила порожню миску з-під юшки й сказала:

- Швидше збирайся, інакше тебе знову вилають! 

***

  Лерой вирушив до маєтку пана Флоренса. Як і решта селян, він засуджував та зневажав цю людину. За все своє життя юнак бачив господаря лише раз, коли той їхав з полювання, минаючи поля. Усі накази та завдання людям передавав розпорядник, який постійно контролював їхню роботу.

  Минаючи бідні селянські оселі та спостерігаючи за людьми у зношеному одязі, Лерой відчував всередині щось гнітюче, щось важке... Феодали почали захоплювати землі та території кілька десятиліть тому. Разом із земляними угіддями до їхніх володінь потрапляли й люди. Закон стверджував, що піддані землевласника повинні щомісяця сплачувати до його скарбниці повинність, аби не втратити особисту свободу. За часів старого лорда Флоренса все так і було, але з появою його сина розмір платежу збільшився у п'ять разів! Люди опинилися у безвихідному становищі - у них не було стільки грошей, тому їхньою повинністю стала безкоштовна праця. 

  Дорога до маєтку проходила через лісосмугу, яка захищала поля від вітру. Чим ближче Лерой підходив до того місця, тим важке ставало на серці. Хотілося в одну мить плюнути на ті закони, на того пана Флоренса й сказати: "Я - теж людина. Я - вільна людина"! Таких відчайдухів було багато, але всі вони разом зі своїми родинами опинялися за гратами. 

  Враз Лерой помітив обабіч дороги якусь зсутулену фігуру. Вона сиділа на землі з витягнутою рукою. Підійшовши ближче, хлопець зрозумів, що це жебрачка. Вона була дуже худою, зі смаглявим обличчям, чорними кучерями, а вдягнута в якесь різнокольорове лахміття.

- Юначе! - мовила вона, помітивши Лероя. - Чи не буде у тебе хліба? 

  Дівчина була ще зовсім молодою, в її карих очах зосереджувалось стільки суму, що пройти повз неї, мабуть, не зміг би ніхто. Лерой дістав зі своєї сумки шматок зачерствілого хліба й простягнув жебрачці. - Дякую тобі, - кивнула вона, схопивши окраєць. - А чи можу я запитати в тебе ще дещо?