Пролог

 Тієї ночі на землю не впало жодного місячного променя. Темрява заповзала в усі щілини, висотувала звідусіль найменші часточки світла, мов люта голодна змія. Для мешканців міста це був поганий знак. Аби хоч трохи прогнати ненависну Пітьму, вони запалювали свічки, розводили вогонь у печах... Ніхто тієї ночі не виходив на вулицю. 

  Тільки одна людина могла без страху опинитись у темних путах. Довга срібляста борода цього чоловіка випромінювала таке яскраве світло, що вночі до нього злітались метелики. Це дуже допомагало йому боротися з Пітьмою. Тієї ночі він стояв під головною брамою, його борода світилася, а з уст доносився монотонний шепіт. 

  Протистояння завершилось, на диво, швидко. Темрява шипіла, опиралась, намагалась поранити чоловіка ефемерними пазурами, але потік світла був для неї настільки болючим, що врешті-решт вона втекла. 

- Пане Арістотелю, - почувся тихий голос у нього за спиною. 

  Чоловік рвучко озирнувся і побачив молоду дівчину у довгій білій сукні. Вона дивилася на нього захопленими синіми очима! Щоправда, у тих очах чомусь сяяли сльози. 

- Габріелло, я просив тебе не виходити з дому, аж доки я не прожену ту тварюку! - суворо зауважив Арістотель. 

- Пане, сталося щось жахливе? - несміливо спитала вона.

- Так, - чоловік похилив голову і, важко перевівши подих, додав: - Цієї ночі у світ вирвалась іще одна порція людської ненависті. Я відчуваю загибель, смерть безвинної людини... 

- Пане Арістотелю, все так і є! - бризнувши слізьми, вигукнула Габріелла. - Нещодавно я дізналась, що помер мій брат! Нещасний випадок... Чи можу я поїхати додому? Побачити його востаннє? 

  Обличчя чоловіка посіріло від смутку. Він поклав руку дівчині на плече й прошепотів:

- Авжеж, я відпускаю тебе. Ти була дуже гарною помічницею. Але я не зможу стримувати Темряву самотужки, без тебе...

- Тоді що Ви пропонуєте?

- Я можу передати тобі частину свого срібла. Де б ти не знаходилась, у тебе буде сила протистояти Пітьмі. Ти згодна розділити зі мною цей тягар?

- Авжеж, я згодна! 

  Арістотель посміхнувся і торкнувся рукою до каштанового волосся Габріелли. Тієї ж миті воно спалахнуло білим сяйвом, а потім різко посивіло. Дівчина тяжко зітхнула й запитала:

- А якщо я захочу повернутися сюди?

  Арістотель дістав із кишені свого плаща якусь дерев'яну скриньку й простягнув їй зі словами:

- Це стане тобі у пригоді. Бережи цю річ, як зіницю ока. Вона у жодному разі не повинна потрапити до поганих рук. А тепер іди...

  З очей Габріелли знову потекли сльози. Вона вдячно вклонилась і рушила до брами. 

- Твій брат був хорошою людиною, - сказав Арістотель їй услід. - Доки у світі житимуть такі люди, Темрява ніколи нас не переможе!