Прощання - це новий початок.

Лерін ре Гра

Dar Dac (Даценко Д.)

Від вітру нічого не можна приховати, навіть в абсолютній темряві, він знає абсолютно все, здатний пролізти в будь-які щілини. Він чує, як співає колискову своїй дитині любляча мати; як сильні чоловіки розвантажують кораблі заради того, щоб принести додому якомога більше харчів і одежі; як плаче дівчина над смертельно-блідим обличчям коханого… Він знає все: біль, страждання, тугу і ненависть, любов і щастя, пристрасть і жорстокість. І навіть тепер, він спокійно спостерігав за тією, в кому живе його частинка: така ж вільна, непокірна, але одночасно з цим добра, стрімка й грайлива. Вона кралася по доріжці величної академії, яка стояла на одному з безлічі островів славного королівства Ішен, оточеного океаном, з'єднаного між собою повітряними мостами, які протяжністю могли сягати декілька сотень кілометрів.

Легкі, беззвучні кроки шкіряних чобітків не порушували тишу, що причаїлася коло головних воріт навчального закладу. «Випускник», як мало сенсу, але багато емоцій дає це слово. Вона не залишилася на святкування закінчення шести довгих, важких, але неймовірно цікавих років навчання. Тільки-но дипломи були видані радісним адептам, вона зібрала речі в шкіряну сумку, простягнув до поясу кинджал і загорнувшись у чорний плащ, молода ілюзіоністка покинула академію, яка встигла посадити в її крижаній душі зернятко рідного дому.

Різкий порив вітру відкинув капюшон плаща, попелясте волосся розвивалося бурхливими хвилями й малювало в повітрі, ніким не бачені мереживні малюнки, передаючи нестерпний біль, хоча цього, крім морського вітру, ніхто так і не побачив. Тремтячою долонею відсунула пасмо шовкового волосся від білесих очей в яких бушували хвилі ніжності при погляді на академію і непереборної туги від того, що закінчилися дні її навчання. Тепер вона – великий маг, таємничий ілюзіоніст – про що довгий час вона мовчала і навіть зараз не мала наміру відкривати свою таємницю. Занадто небезпечно було розповідати. Небезпечно довіритись і відчути зраду.

Тонкі вуста розтягнулися у гіркій усмішці, що в мить з’явилася на її блідому обличчі, коли в останнє погляд впав на величні вежі академії. Молода дівчина накинула капюшон довгого плаща і її обличчя вмить сховалося в непроглядній темряві. Ще одна приголомшлива ілюзія, яка дозволяє залишатися інкогніто. Але ніяка маска не могла заховати від всюдисущого вітру правду. Правду про те, що ця талановита ілюзіоністка знову намагається зачинити своє серце від навколишнього світу, від тих, до кого вона встигла звикнути, але не змогла довіритися настільки, щоб поділитися тим холодним світлом і гарячою темрявою, що живуть глибоко всередині, тією пам'яттю, що душить ночами та успішно ховається за ніжною посмішкою.

Перші промені сонця от-от мали торкнутися зворушливої блакиті безмежного океану, а за її тендітним силуетом вже залишився ліс який був оповитий ранковим серпанком, що сховали за своїми кронами відому на всі чотири королівства, Приморську академію Ішена.

Ранні птахи співали ніжний реквієм, заспокоюючи збентежену душу, однак в мить, ідилію прорізав страшний гуркіт і тріскіт багатовікових дерев. Гострі мов лезо сталевого меча, величезні пазурі вчепилися у тканину плаща й підхопили дівчину, яка встигла відчути лише різкий порив вітру і... темряву.