"Між потоками" part4

​Онірон ішов попереду неквапливо, не озираючись, а ми мовчки трималися за ним.

​— Навіщо ви нас шукали? — першою порушила тишу Акіра.

​— Я вас не шукав, — відповів він.

​Ми переглянулися.

​— Тоді що ви тут робили? — не відступила вона.

​Онірон трохи повернув голову — рівно настільки, щоб його голос прозвучав чіткіше.

​— Що я робив? — перепитав він. — Мені значно цікавіше інше: що тут робили ви?

​— Практикувалися, — коротко сказала Акіра.

​— Ага. І як саме?

​Акіра на мить завагалася.

​— Ну… ми… хотіли попрактикуватися з амулетами.

​— Хотіли, — повторив Онірон. Ледь помітна іронія прозвучала у його голосі. — Просто хотіли? Бо я побачив дещо інше. І, мені здається, це було більше, ніж проста практика.

​— Це погано? — не втримався я.

​Онірон глянув на мене. Його погляд був уважним, він ніби вивчав щось глибоко в мені, не зупиняючи своєї розміреної ходи.

​— Ні, Леоре. Це не погано. Навпаки — добре. Добре, що ви не стоїте на місці, що пробуєте, шукаєте. Мене навіть тішить ваша зацікавленість у пізнанні нового.

​Я знав Онірона з дитинства. Після таких слів завжди йшло «але». І воно не забарилося.

​— Але ви повинні розуміти: магія — це відповідальність. Якщо ви її використовуєте, мусите контролювати все: від чіткого розуміння того, чого хочете, через сам процес і аж до ясного результату. Магія робить лише те, що ви їй задаєте. Тож перш ніж її застосовувати, потрібно знати, навіщо і як саме ви збираєтесь цього досягти.

​— Ми знаємо, — відповів я. — Ви вже не раз про це говорили.

​Онірон зупинився. Повільно, без жодного зайвого руху, він розвернувся до нас.

​— Отже, ви так і планували? Вам було жарко, і ви навмисне викликали холод?

​Він пильно подивився на Акіру. Його уважність змушувала почуватися незручно, ніби він бачив кожну її думку.

​— Ні… — Акіра опустила голову. — Це сталося випадково. Я хотіла просто зосередитися, та раптом відчула потік сили, але не розрахувала і втратила контроль. Стільки сили я ще ніколи не відчувала.

​— Ага, я теж її відчув, — тихо мовив Онірон. — Навіть будучи вдома.

​Я нахмурився.

​— То ви й справді не нас шукали?

​Онірон подивився на мене своїм глибоким, спокійним поглядом.

​— Ага, не вас. — Він зробив паузу. — Але хто ще б це міг бути?

​Він так само повільно розвернувся і рушив далі.

​— Ну, це могли бути й інші учні, — кивнув я йому вслід.

​— Ні, Леоре, не могли. І ти це знаєш.

​Він зупинився на роздоріжжі двох стежок: одна вела до його дому, інша — до галявини, де ми зазвичай навчалися. Онірон мовчки обрав першу. Він мав рацію: всі учні Тифата, які навчалися магії, вчаться в осередку магів під жорстким контролем. Вільно пересуватися і жити вдома могли тільки ми з Акірою.

​Ми послідували за Оніроном до його дому. Це означало, що сьогодні замість тренувань на нас чекають довгі настановлення. Акіра їх обожнювала, а я не міг терпіти.

​— Що ж, заходьте, — мовив він, м’яко відчиняючи двері.

​Зсередини одразу вирвався різкий запах суміші трав.

​Ми переступили поріг. Усередині панував напівморок, який лише злегка розсіювався сірим світлом із вузьких вікон. Онірон не поспішав запалювати лампу. Він пройшов до середини кімнати, і під його вагою рипнула мостина. На секунду він задумався, а потім повернув у другу кімнату.

​Запах трав став ще густішим, наче осідав на шкірі тонким пилом. Акіра пройшла вперед і звично сіла на край довгої дерев’яної лави в кутку, випрямивши спину. Я залишився біля дверей, прихилившись плечем до одвірка, — мені хотілося бути ближче до виходу.

​Онірон зупинився біля столу, заваленого сувоями та дивними скляними колбами. Провів рукою над старою мідною чашею — і в ній спалахнуло синювате полум’я.

​— Сідай, Леоре, — не обертаючись, мовив він. — Я знаю, тобі це не дуже до вподоби, та сьогодні буде цікаво.

​Я ліниво відштовхнувся від одвірка і сів поруч із Акірою.

​Онірон дістав карту і приніс її нам. Я розгорнув її на столі, який був значно менше завалений, ніж той із колбами; взагалі, у хаті Онірона завжди було чисто, хоч і багато всього, що лежало не на своїх місцях.

​— Що це за карта? — спитала Акіра, нахилившись уперед.

​— На ній позначені магічні потоки і місця, де вони перетинаються. У таких точках використовувати магію легше, і вона сильніша.

​— І Ейлант — одне з таких місць?

​— Саме так. У Тифаті є два таких місця: Ейлант і Дубова зала.

​— Це там, де маги проводять щорічний ритуал?

​— Так, Акіро. Саме так.

​— Виходить, що амулети теж стають сильнішими в таких місцях? — озвався я, поглядаючи на карту.

​Онірон повільно похитав головою.

​— Не зовсім так, Леоре. Помилка в тому, що ви думаєте про амулет як про джерело.

​— Він провідник? — обережно припустила Акіра.

​— Ммм… щось на кшталт цього, — погодився Онірон. — Амулет — доволі складний для розуміння: він не створює магію і не посилює її. Він лише впорядковує те, що вже існує.

​Я провів пальцем по лініях на карті — всі вони сходилися до однієї гори.

​— А це що за гора? Це Альтанс?

​Онірон перевів погляд на позначку.

​— Так, Леоре. Альтанс, — у його голосі з’явилася легка цікавість.

​— Вся сила йде звідти? Від кристалів?

​— Ні, — Онірон почухав коротку борідку. — Ти знову думаєш про джерело. У магії немає єдиного витоку. Усе, що живе, дихає магією. Вона не створена і не виникла колись — вона була завжди, як світло сонця чи шелест листя. Це подих природи.

​— Тобто вона скрізь? — майже пошепки сказала Акіра.

​— Саме так. Але чути її можуть не всі. Ми, маги, вчимося слухати. Це роки спостережень, навчання, тиші. Іноді — все життя. Природа не ділиться силою просто так. Вона відкривається лише тим, хто здатен її відчути.

​Я знову нахилився над картою.

​— Але якщо немає джерела… звідки тоді беруться ці потоки?

​— Ці потоки, — Онірон ткнув пальцем у карту, — це згустки магії, що накопичувалися віками.