"Ейлант" part3

Part 3:

Ранок видався сирим і мовчазним. Дощ стих, але туман обхопив дерева так щільно, що ліс здавався намальованим на сірому полотні. Акіра вже чекала мене на порозі: її темно-зелена пов’язка була на місці, а погляд залишався рішучим.

– Готовий? – коротко спитала вона.

Я лише кивнув.

– Не забудь перекус. Він на столі.

Я швидко зібрався, і невдовзі ми вийшли на стежку, що вела прямо до скелі. Шлях не забирав багато часу. Холодний туман швидко вибивав залишки сну, а мокрі від нічного дощу гілки раз у раз чіплялися за обличчя, залишаючи на шкірі мокрі сліди.

– Акіро, – озвався я, не зупиняючись. – Ти ніколи не думала, що там, за бар’єром? Замислювалася, що там насправді?

Вона йшла попереду, уважно ступаючи між корінням дерев. Кілька кроків мовчала, ніби зважувала відповідь.

– Усі думали, – нарешті сказала вона.

– І що ти уявляєш?

– Не знаю, – відповіла чесно. – Але впевнена в одному: там небезпечно.

Вона обернулася й пильно подивилася на мене з-під своєї пов’язки.

– Ти ж не з простої цікавості питаєш, Лео?

Я знизав плечима.

– Можливо. А можливо, мені просто набридло жити з думкою, що наш світ такий малий.

Акіра хмикнула, переступаючи через порослу мохом колоду.

– Ніхто й не каже, що там кінець світу. Світ існує і за межами Тифату, і там точно є життя, – вона на мить замислилася. – Питання лише в тому, яке воно.

Туман почав поступово розповзатися, ніби поступаючись нашій присутності, і між деревами проступив темний силует Ейланта. Скеля стояла мовчки – висока, шорстка, чужа й водночас до болю знайома. Вона була надто незвичною для пейзажів Тифату: височіла над лісом, обірвана й гостра, наче шматок нічного неба, що колись упав на землю й назавжди закам’янів.

Акіра зупинилася першою біля самого підніжжя.

– От і прийшли. Знаєш, – почала вона, повільно знімаючи з плеча сумку, – подейкують, Ейлант має перетини магічних потоків.

– Подейкують? – перепитав я. – Чи Онірон знову «поділився спостереженнями»?

– Ні, Лео. Не Онірон. Це старі записи. Ще з часів, коли Онірон навіть не народився.

– Онірон… народився? – Я думав, що він існував завжди.

– Лео, перестань, – зітхнула Акіра. – Краще скажи, чому ти почав його недолюблювати.

– Ні, Акіро, я просто почав говорити так, як думаю.

– О, то ти його завжди недолюблював? Чому?

– Що там із магічними перетинами? – перебив я.

Акіра скоса подивилася на мене.

– Тут сила поводиться інакше.

Я поглянув на скелю. Туман повз по її схилах, ніби шукаючи шлях угору, але щоразу відступав.

– І ти вирішила, що це ідеальне місце для практики? – спитав я.

– Так! Чому б і ні? Я й раніше тут тренувалася.

– Сама? – Я недовірливо примружився.

– Ні… Якщо чесно, востаннє я тренувалася тут із твоєю мамою.

– Це ж було дуже давно. Зачекай… Ти відтоді тут не була?

– Була кілька разів, але не тренувалася. Це справді дуже гарне місце, але воно завжди нагадує про неї — це було її улюбленим. Я й досі сумую за нею... і так, вона теж казала мені, що магія тут відчувається інакше.

– Ти пам’ятаєш це відтоді?

– Так. Я ще пам’ятаю, інколи ми могли просидіти тут годинами після навчання.

Акіра на мить замовкла, дивлячись на скелю.

– Гаразд. Спробуємо подивитися, що тут незвичайного.

Акіра поставила сумку на камінь, дістала амулет і сіла під невелике дерево. Заплющила очі й завмерла. Я відійшов трохи далі, щоб не заважати, й сів на один із каменів, що стирчали із землі, – такі ж чорні, як і сама скеля.

Через деякий час я помітив, як тіні від гілля повільно коливалися над нею. Листя ще було вологе від дощу, а повітря наповнював запах деревної кори й чебрецю.

Акіра простягнула руку над мохом. Я побачив, як щось ніби текло з її грудей до долонь. Повітря змінилося. Листя заворушилося навіть там, де не було вітру. Мох ніби потягнувся до її рук.

Мить – і між її пальцями засвітилася тонка синя нитка світла. Акіра повільно повела рукою. Нитка потягнулася слідом, слухняно, ніби знала цей рух ще до того, як він народився. Вона простягнула другу руку й розтягнула нитку між долонями.

Амулет на її грудях був повністю відкритий. Я ніколи не бачив – навіть не знав, – що він може розкриватися: у самому його центрі, оголений і яскравий, світився синій кристал. Я бачив, як від нього до її пальців тягнулися ледь помітні пульсуючі прожилки, ніби камінь став серцем, що качало світло замість крові.

Акіра почала повільно розводити руки, ледь ворухнула пальцями – і нитка почала подвоюватися. Вона повторила рух кілька разів, і ниток стало вже багато. Вони спліталися, закручуючись у складні сині петлі. Що ширше Акіра розтягувала це світло, то далі навколо неї відступав туман, залишаючи після себе ідеально чисте коло.

Я подивився на її обличчя. Вона була зосереджена так, ніби тримала в руках дику тварину, яка щомиті готова була вирватися. Її погляд був прикутий до синього сяйва, і в тому відображенні я побачив насолоду від того, як ця сила лягала їй між пальців.

Акіра почала зводити руки. Нитки завібрували сильніше, і раптом трава під її ногами почала вкриватися інеєм, хоча ранок і так був холодним. Магія не просто була в її руках – вона змінювала все навколо, підпорядковуючи собі простір. Акіра стиснула долоні ще сильніше. Коло інею різко розширилося, а краплі води на листках дерев вмить перетворилися на лід. Холод дістався аж до мене – він колов моє обличчя.

Акіра різко звела долоні, і простір між ними наче схлопнувся. Сині нитки спалахнули востаннє й у мить зникли, втягнувшись назад у кристал. Пелюстки амулета плавно зійшлися, приховуючи сяйво кристала всередині, і він знову став звичайною прикрасою на її шиї.

Безтуманне коло довкола неї поступово почало заповнюватися туманом, але іній на траві нікуди не зник. Крижинки на листі продовжували висіти важкими намистинками, нагадуючи про те, що щойно відбулося.

Акіра опустила руки. Вони помітно тремтіли, а кінчики пальців були червоними від холоду. Вона сиділа нерухомо кілька секунд, дивлячись на замерзлу землю під ногами, а потім нарешті підняла на мене погляд. У її очах ще залишався відблиск тієї синяви.