"Тіні на полотнах" part2

Сьогодні я повертався з тренувань раніше, ніж мав.

День був важкий, небо опустилося низько, а хмари ніби сперечалися між собою, кому гриміти першою.

Коли я відчинив двері хати, то побачив саме те, на що й очікував:

батька з пляшкою за столом.

Колись — головний Страж:

сила, камінь, опора.

Тепер — лише тінь чоловіка, який носить його ім’я.

— Ти знову не пішов на чергування, — мовив я, стоячи в дверях.

Голос мій… він був не злий.

Він був втомлений.

Мабуть, навіть сильніше, ніж я сам.

Тато не підняв очей.

Лише прибрав пляшку зі столу й сказав так тихо, що було незрозуміло, кому саме:

— А навіщо?

— Бо ти Страж, — кинув я. — Тому.

Він усміхнувся…

так, як усміхаються люди, яким давно вже не смішно.

— Страж… — повторив він і потер обличчя долонями. — Я навіть свою дружину не вберіг, а не те що цілий табір.

Я зціпив зуби.

Такі його слова завжди били в те саме місце.

— Ти так кажеш, ніби її вже немає.

— А де вона? — тихо, але різко спитав він.

— Я не знаю, де вона, але точно знаю: вона жива.

Батько підвів голову.

Його очі були почервонілі й порожні.

— Леоре… Її сім років немає.

Навіть Онірон її вже не відчуває.

У його голосі повністю зникла надія.

— І що, це все? Кінець?

Ми просто здамося?

Ти обіцяв мені, що знайдеш її!

Він нічого не відповів.

Просто мовчки дивився у кухоль.

За останні роки він майже розучився говорити.

Мені дедалі важче було дивитися на те, що він із собою робить.

Я розвернувся на порозі й вийшов, не чекаючи відповіді.

Небо затягнулося, надворі спохмурніло,

а вітер приніс із собою спогад про ту саму ніч.

Я ніколи не любив сильного вітру —

від нього мені завжди ставало неспокійно.

Сидіти вдома я більше не міг.

Вибір був небагатий —

ми жили віддалік від центру, в лісі.

Тут зазвичай стояло по кілька хат поруч — чотири чи п’ять.

Праворуч від нас жила Акіра.

До неї я й попрямував.

Двері були прочинені.

Я постукав, але ніхто не відповів.

Зачекавши кілька митей, я тихо зазирнув усередину.

— Акіро? — обережно покликав я.

У хаті панувала тиша.

На столі лежала її улюблена книжка.

У кутку, на гачку, висіла темно-зелена пов’язка,

якою вона зазвичай підв’язувала волосся.

Я занепокоївся:

Акіра майже ніколи не виходила без неї.

І раптом я почув кроки.

Тихі, але впевнені.

Вони наближалися.

Серце закалатало,

холод пробіг спиною.

В отворі дверей з’явилася дивна тінь із кількома відростками.

Вона повільно насувалася,

лягаючи на стіни й підлогу, мов розлите марево.

— О, Леоре, як ти, солоденький? — пролунав знайомий голос.

Я з полегшенням видихнув.

То була тітка Ела — сестра матері Акіри.

У руках вона тримала оберемок хмизу для вогню.

— Ви мене добряче налякали…

А де Акіра? — спитав я, і голос усе ж тремтів.

— Пішла до центру, — відповіла тітка Ела, уважно придивляючись до мене. — Леоре, щось сталося? Ти якийсь розгублений.

— Ні… — я опустив голову. — Просто батько знову обрав пляшку. А я більше не можу на це дивитися.

Вона мовчки зітхнула.

— Бідолашний… Май терпіння до нього.

— Тітко Ело, — я підвів на неї очі. — Це вже не поодинокі випадки. Скільки ще терпіти? Мені здається, з кожним роком стає тільки гірше.

— Леоре… — вона поклала хмиз біля печі. — Зникнення Еми було ударом для всіх. А для твого батька — найбільшою втратою. Таке не кожному під силу пережити. Інколи на це й десятиліть не вистачає. Тож не суди його суворо.

— Ти, мабуть, зголоднів? — лагідно додала вона. — Давай-но я запалю лампу та розведу вогонь. Заваримо чаю, почекаємо Акіру, а тоді й за вечерю візьмемося.

Я не встиг нічого відповісти.

Вона запалила лампу й повісила її на стіну, де тісно висіло багато картин.

Світло розійшлося по хаті,

вихоплюючи з тіней фарби й контури.

Сама ж тітка взялася розпалювати вогонь.

— Тітко Ело, мені здається… чи картин стало більше?

Вона тихо засміялася, не озираючись.

— О-о, так, Леоре. Їх і справді тепер більше.

— Нові намалювали?

— Ні, — відповіла вона. — Це старі. Вони роками лежали на горищі.

— На горищі?

— Так. Акіра нещодавно їх знайшла й вирішила повісити. Колись вони вже були на цій стіні.

А потім я їх прибрала.

Я тихо підійшов ближче до стіни

і зупинився біля одного з полотен.

— Це ж скеля Ейлант.

Дуже гарно.

— Ага, саме вона, — кивнула тітка. — Твоя мама любила це місце. Часто займалася там магією. Навіть проводила там уроки з Акірою.

Поруч висів інший малюнок.

— А це наші будинки…

Ви малювали їх, коли мама ще була тут? Бо квіти біля нашого дому давно вже не ростуть.

— Так, Леоре.

Це справді старий малюнок.

Я ковзнув поглядом далі.

— А це хто?

— Тая. Мама Акіри.

Вона загинула, коли Акірі було два роки.

На обличчі тітки Ели промайнула тінь смутку —

швидка й глибока,

ніби спогад, якого краще не торкатися.

— А це що за місце? — я поспішив змінити тему. — Мені воно зовсім не знайоме.

— О-о… це Долина Армосан.

Я там народилася.

— Армосан… це ж долина Менчі, чи не так?

— Так, Леоре.

Саме вона.

Я завмер.

— То виходить… ви теж Менчі, тітко Ело?

— Так.

Я з народу Менчі.

— І ви маєте амулет?

Вона похитала головою.

— Ні, Леоре.

Не всі Менчі мали амулети.

Коли ми їх отримали, нас були тисячі.

А амулетів — лише тринадцять.

Тринадцять обранців, яких визначили Енети.

Вона дістала горнятко з полички й подала мені.

— Налий-но води, Леоре.

Полум’я вже розгорілося.

Я налив воду й поставив її грітися.

З надвору почулися кроки.

— А ось і Акіра, — сказала тітка Ела. — Якраз вчасно до чаю.