"Тіні на полотнах" part2

Part 2:

Сьогодні я повертався з тренувань раніше, ніж зазвичай. День був важкий: небо опустилося низько, а хмари ніби сперечалися між собою, кому гриміти першою.

Коли я відчинив двері хати, то побачив саме те, на що й очікував: батька з пляшкою за столом.

– Ти знову не пішов на чергування, – мовив я, стоячи в дверях. У голосі не було злості, лише втома.

Батько не підняв очей. Лише прибрав пляшку зі столу й сказав так тихо, що я навіть не зрозумів, чи це була відповідь:

– А навіщо?

– Бо ти Страж, – кинув я. – Тому.

Він усміхнувся так, як усміхаються люди, яким давно вже не смішно.

– Страж… – повторив він, потерши обличчя долонями. – Я навіть свою дружину не вберіг, що вже говорити про цілий табір.

Я зціпив зуби.

– Ти так кажеш, ніби її вже немає.

– А де вона? – тихо, але різко спитав він.

– Я не знаю, де вона, але точно знаю, що жива.

Батько підвів голову. Його очі були почервонілі й порожні.

– Леоре… Її вже сім років немає. Навіть Онірон її більше не відчуває.

– І що, це все? Кінець? Ми просто здамося? Ти обіцяв. Чуєш? Ти мені обіцяв, що знайдеш її!

Він нічого не відповів і лише мовчки втупився у кухоль.

– Подивись на себе: ти був головним Стражем, воїном, прикладом для інших. А зараз відпустив патли, борода вже злиплась, і від тебе смердить.

Я розвернувся й вийшов на стежку, не чекаючи відповіді.

Небо все більше затягувалося, надворі спохмурніло. Вітер посилювався. Я ніколи не любив сильного вітру: від нього мені завжди ставало неспокійно. Сидіти вдома я більше не міг. Ми жили віддалік від центру, в лісі, а по сусідству жила Акіра, тож до неї я й попрямував.

Двері були прочинені. Я постукав, але ніхто не відповів, тож, зачекавши кілька митей, тихо зазирнув усередину.

– Акіро? – обережно покликав я.

У хаті панувала тиша. На столі лежала її улюблена книжка, а в кутку висіла темно-зелена пов’язка, якою вона підв’язувала волосся. Акіра майже ніколи не виходила без неї, і я занепокоївся.

І раптом я почув кроки: тихі, але впевнені. Вони наближалися. Серце закалатало, холод пробіг спиною. В отворі дверей з’явився дивний силует із кількома відростками, а його тінь повільно повзла вперед, розповзаючись підлогою й лізучи на стіни.

– О-о, Леоре, як ти, любий? – пролунав знайомий голос.

Я з полегшенням видихнув. То була тітка Ела. У руках вона тримала оберемок хмизу для вогню.

– Ви мене добряче налякали… А де Акіра? – спитав я, і голос усе ж тремтів.

– Пішла до центру, – відповіла тітка, уважно придивляючись до мене. – Леоре, щось сталося? Ти якийсь розгублений.

– Ні… – я опустив голову. – Просто батько знову обрав пляшку. А я більше не можу на це дивитися.

Вона мовчки зітхнула.

– Бідолашний… Май терпіння до нього.

– Тітко Ело, – я підвів на неї очі. – Це вже не поодинокі випадки. Скільки ще терпіти? З кожним роком стає тільки гірше.

– Леоре… – вона поклала хмиз біля печі. – Зникнення Еми було ударом для всіх. А для твого батька найбільшою втратою. Таке не кожному під силу пережити. Інколи на це й десятиліть не вистачає. Тож дай йому ще трохи часу. Ти, мабуть, зголоднів? – лагідно додала вона. – Давай-но я запалю лампу та розведу вогонь. Заваримо чаю і приготуємо вечерю.

Я нічого не сказав. У словах тітки була правда, але від цього не ставало легше.

Вона запалила лампу, і світло розійшлося по хаті. У кутку, де тісно висіли її картини, я помітив зміни.

– О, нові картини…?

– Так, – не озираючись, відповіла тітка, розводячи вогонь. – Але це не нові, це старі. Вони роками лежали на горищі. Акіра знайшла й вирішила повісити. Колись вони вже висіли на цій стіні, та я їх прибрала.

Я підійшов ближче. Мені подобалися картини тітки Ели.

– Це ж скеля Ейлант. Дуже гарно.

– Саме вона, – відповіла тітка. – Твоя мама любила це місце. Часто займалася там магією. Навіть проводила там уроки з Акірою.

Мій погляд перейшов на інше полотно.

– А це наші будинки… Ви їх малювали, коли мама ще була тут? Бо квіти біля нашого дому давно вже не ростуть.

– Так, Леоре. Це справді старий малюнок.

Я ковзнув поглядом далі й завмер перед портретом жінки, яку ніколи не бачив, але відразу відчув щось знайоме. Ті ж самі риси, очі і той самий погляд.

– Це… Тая, мама Акіри? Вона дуже гарна, й Акіра на неї схожа.

На обличчі тітки Ели промайнула тінь смутку: швидка й глибока, ніби спогад, якого краще не торкатися.

– А це що за місце? – я поспішив змінити тему. – Мені воно зовсім не знайоме.

– О-о… це… – тітка затихла.

Я знову потрапив у болюче місце. Але вона, трохи помовчавши, все ж відповіла:

– Це краєвид біля річки в долині Армосан. Я часто ходила туди, коли хотіла побути наодинці.

– Сумуєте?

– Звісно, – коротко відповіла вона.

– Хотіли б побувати там знову?

– Ні. Коли я бачила Армосан востаннє, там була лише випалена земля. Того місця, за яким я сумую, більше немає.

– Гадаєте, там і досі попіл і руїни?

– Не знаю. Відтоді минуло багато років. Можливо, природа вже повернула собі ті місця. А може, вони й досі лишаються мертвими. Та народу Менчі там уже давно немає.

Вона дістала горнятко з полички й подала мені.

– Налий-но води, Леоре.

Полум’я вже добре розгорілося. Я налив води й поставив кип’ятити. Знадвору почулися кроки.

– А ось і Акіра, – сказала тітка Ела. – Якраз вчасно до чаю.

Двері рипнули, впускаючи до хати порив холодного повітря. Акіра швидко зайшла всередину, тікаючи від дощу. Її плащ був мокрий, а волосся розпущене й скуйовджене.

– Ти змокла, – озвалася тітка Ела.

– Трохи, – відповіла Акіра й повісила плащ ближче до вогню. Потім обернулася до мене: – Ти давно тут?

– Ні, не дуже.

– Батько на чергуванні?

– Ні. Вдома.

– Знову п’є?

Я мовчки кивнув.

– Лео, мені прикро. Але ти повинен із ним про це поговорити. Так не може тривати далі.