"Поки горів вогонь" part1

— Мам… а хто такі Вищі? — тихо спитав я, дивлячись з-під ковдри.

Мама завмерла. Її пальці, що щойно перебирали сухі трави, зупинилися так, ніби трава раптом стала колючою.

— Вищі? — повторила вона, не підводячи очей. — Синку… звідки ти це взяв?

— Карн сьогодні розповідав… а ще він сказав, що вони нас шукають і, якщо знайдуть, то вб’ють усіх.

Мама зітхнула, відклала трави й сіла поруч. Її долоня лягла мені на голову — тепла, але трохи тремтіла.

— Леоре, подивися на мене.

Я підвів очі.

— Тобі ще зарано цим перейматися. Та знай: ми в безпечному місці, і тебе тут ніхто не скривдить. Я тобі це обіцяю.

Вона обійняла мене й пригорнула до себе. У її обіймах страх відступав, але темрява за вікном, у якій вітер розхитував дерева аж до скрипу, повертала його знову.

Мама теж подивилася у вікно, потім на мене.

— Синку, послухай: наш табір надійно схований за магічним заслоном. Сюди неможливо проникнути просто так.

— Карн ще казав, що вони… сильні й злі. А якщо вони знайдуть наш табір? — прошепотів я.

— Не переймайся. Навіть якщо й знайдуть, то не зможуть зайти. Межі табору захищає бар’єр страху — його неможливо перетнути. Вхід у табір є лише один.

— Через Браму?

— Так, лише через Браму.

— А вони можуть пройти через Браму? — не вгавав я.

— Ні, синку. Брама невидима ззовні. Маги сховали її так, що жодна жива душа не здатна її віднайти. А ще там невпинно

 чергують Стражі. Ти ж знаєш.

— Так… — тихо сказав я. — Там тато.

— Коли я виросту, то теж стану воїном. Як він. І буду Стражем.

Мама усміхнулася й провела рукою по моєму волоссю.

— Так, ти син великого воїна. Але ти ще й син Менчі. Не забувай про це. А ким станеш — вирішиш сам, коли підростеш.

Вона підвелася, поправила на мені ковдру.

— Лежи. Я піду по дрова, поки вогонь не згас.

— Гаразд, — відповів я.

Вона вийшла, і двері тихо клацнули.

Я лежав і дивився на дерев’яну стелю. У каміні ще жевріло полум’я, а тіні від нього танцювали на балках, мов живі істоти.

Тоді мені здавалося, що це магія.

Я ще не знав, що таке магія.

І не знав, що саме вона забере в мене цієї ночі.

Я заснув.

Це була моя остання розмова з мамою.

Вона пішла по дрова —

і не повернулася.

На ранок ішов дощ.

Батько повертався з нічної варти — промоклий і виснажений. Мама завжди виходила йому назустріч. Завжди.

Цього разу — ні.

Він подумав, що це через дощ.

Та щойно переступив поріг, зрозумів: щось не так.

— Ема?! — гукнув він.

У хаті було прохолодно й порожньо.

Біля каміна лежали неперебрані трави — у мами все завжди було на своїх місцях.

Я лежав у кутку ліжка, згорнутий у клубок.

Батько не став мене будити. Лише обережно накрив ковдрою і вибіг надвір, знову й знову гукаючи маму.

Того дня він разом зі Стражами прочесав увесь Тифат — від краю до краю.

Кожен будинок. Кожну галявину.

Ліс — кожне дерево.

Озеро.

Та в межах табору не знайшли жодного сліду.

Лише кошик набраних дров біля січки.

Ніби її поглинула сама земля.

Мені тоді було сім років.

І стільки ж минуло відтоді.