"Поки горів вогонь" part1

Part 1:

​– Мам… а хто такі Вищі? – тихо спитав я, визираючи з-під ковдри.

Її пальці, що щойно перебирали сухі трави, завмерли, ніби трава раптом стала колючою.

– Вищі? – повторила вона, не підводячи очей. – Синку… звідки ти це взяв?

– Карн сьогодні на галявині розповідав. Він сказав, що вони нас шукають, і якщо знайдуть, то всіх уб'ють.

Мама відклала трави, підійшла й сіла на край ліжка. Її долоня лягла мені на голову – тепла, але, здається, трохи тремтіла.

– Леоре, подивись на мене.

Я підвів очі.

– Карн трохи старший і любить вас лякати. Ось і все.

– То він усе вигадав? Їх не існує?

Вона відповіла не одразу.

– Я… – мама відвела погляд. – Я не знаю, синку. Можливо, вони ще існують, але… це дуже далеко. Вони ніколи не зможуть потрапити в Тифат. Тут ми в безпеці. Я тобі обіцяю.

Вона обійняла мене, і в її обіймах страх відступав, але темрява за вікном, де вітер розгойдував дерева аж до скрипу, повертала його знову. Мама теж глянула у вікно, а потім знову на мене.

– Це просто вітер.

– Карн казав, що ми вже билися з ними. І програли. Тому й ховаємось тут.

– У Карна язик довший за його крила. Він сам не знає, про що говорить.

Вона усміхнулася, але якось дивно — не так, як завжди.

– А тепер спати. – Вона підвелася й поправила на мені ковдру. – Засинай. Я піду по дрова, поки вогонь не згас.

– Гаразд.

Вона вийшла. На порозі затрималась, ніби хотіла щось додати, та лише тихо причинила за собою двері.

У каміні ще жевріло полум'я, а тіні від нього танцювали на балках, мов живі істоти. Я дивився на це як на магію. Я ще зовсім не розумів, що таке магія.

Я заснув.

На ранок усе ще йшов дощ. Мене розбудив важкий скрип дверей: повернувся батько, весь промоклий після нічної варти. Мама завжди виходила йому назустріч. Але цього разу в хаті стояла тиша.

Батько застиг на порозі.

– Ема?!

У відповідь – тиша. У хаті було холодно, а біля вистиглого каміна так і лежали неперебрані трави. У мами завжди все було прибрано й розставлено по місцях. Я лежав у кутку ліжка, згорнувшись у клубок від холоду. Батько накрив мене ковдрою – обережно, ніби боявся розбудити, – і вибіг надвір. Крізь дощ ще довго долинав його голос, що кликав маму.

Того ж дня він зібрав усіх Стражів. Вони обійшли весь Тифат від краю до краю, зазирали в кожну хату, перевіряли кожну галявину, кілька разів прочесали ліс. Жодного сліду. Лише набраний кошик дров самотньо мокнув біля дровітні.

За кілька днів Стражі припинили пошуки. Батько – ні. Він ще довго шукав бодай якийсь знак, а я щоразу чекав його повернення й прислухався до кроків за дверима, сподіваючись, що цього разу він прийде не сам.

Тоді мені було сім років. І стільки ж минуло відтоді.