Розділ 12. Кров на піску

У наметі, освітленому смолоскипами, Данило стояв над картою. Його полководець Ганнібал стояв поряд і поки мовчав.

— Вони називають мене загарбником, — гірко промовив Данило. — Але Леонід скуповував моїх союзників, погрожував моїм містам. Його імперія — чудовисько, що пожирає все. Якщо я не спиню його, то мій народ стане рабами Леоніда.

— Ми обрали ношу, — відповів Ганнібал. — Але ціна буде високою.

— Ціна свободи завжди висока, — відрізав Данило, його очі палали. — Я б’юся за свій народ.

Нещадне палюче сонце перетворило пустелю на розпечену пательню. Пісок, розпечений до межі, відбивав люті промені сонця, і через це пустеля здавалася нескінченною. У цьому вогняному океані, що застиг у часі, зустрілися дві ворогуючі армії.

Воїни, бронзові від засмаги і вкриті шрамами, вишикувалися один проти одного. Шоломи виблискували в сонячних променях. Мечі, відточені до гостроти бритви, жадали крові. Повітря наповнилося напругою, густою і важкою, як пісок під ногами, що, просочений потом і кров'ю, лип до сандалій воїнів, ускладнюючи рух.

Пролунав сурмовий голос, пронизливий і різкий, що розірвав тишу пустелі. Битва почалася. Кавалеристи, немов вихор, пронеслися по полю бою, сіючи смерть і руйнування. Піхотинці, згуртувавшись у тісні ряди, зустріли їх шквалом стріл і градом списів.

Сонце хилилося до горизонту, забарвлюючи небо в багряні тони. Тінь смерті накрила поле бою. Поранені воїни корчилися від болю, їхні крики змішувалися з іржанням коней і стогонами вмираючих.

Черговий день битви не приніс жодній зі сторін явної переваги. Обидві армії, виснажені і знесилені, продовжували битися з відчайдушною люттю.

Військо царя Леоніда, одягнене в блискучі обладунки, вишикувалося в класичні легіони. Їхні щити, згуртовані в черепаху, надійно захищали від граду стріл і списів. Але данилівці, більш маневрені та хитрі, обходили їхні фланги, завдаючи несподіваних ударів.

Ганнібал, полководець царя Данила, на своєму бойовому чорному, як смола, коні спостерігав за ходом битви. Його обличчя, пооране шрамами, було зосереджене і жорстке. Він знав, що перемога буде дана тому, хто протримається довше.

Максимус, стиснувши в руці меч, звернувся до війська Леоніда:

— Ми боремося за свободу нашої батьківщини! За честь наших предків! За мирне майбутнє наших дітей! Слава Леоніду! Уперед!

Воїни, охоплені військовим духом, відповіли гучним криком.

У центрі битви розгорілася запекла сутичка. Воїни рубалися на мечах, кололи списами, ті, хто втратив зброю під час битви, вели кулачний бій. Битва була не на життя, а на смерть. Щити ламалися, шоломи зносилися, кров текла рікою. Кожен дюйм завойованої землі коштував десятків життів.

Ніч опустилася на поле бою, огорнувши все мороком. Багаття, розведені воїнами, висвітлювали закривавлені обличчя. Довкола чувся стогін поранених.

Вранці битва відновилася з новою силою. Обидві сторони були змучені, але ніхто не збирався здаватися. Сонце, що знову зійшло на небосхил, здавалося, знущалося зі стражденних воїнів. Схиляючись до горизонту, воно забарвлювало кривавими мазками небосхил, немов відбиваючи пролиту кров. Пил, піднятий тисячами ніг, огорнув поле бою, перетворюючи його на пекельне пекло. Цар Данило, усвідомивши, що його армія зазнає нищівної поразки, прийняв гірке для себе рішення — тікати.

Його обличчя, зазвичай спокійне і владне, було спотворене страхом і відчаєм. Важкі золоті обладунки сковували рухи, але інстинкт самозбереження змусив його скинути їх, щоб рухатися швидше. Оточений невеликою групою охоронців, він пробирався крізь хаос битви. Кожен помах меча, кожен вигук вмираючого воїна віддавав у його серці болем.

Кінь, відчуваючи паніку свого вершника, рвався вперед. Його іржання зливалося із загальним гуркотом битви. Цар рвучко озирнувся. Його військо, колись грізна сила, тепер являло собою жалюгідне видовище. Розрізнені загони відступали, переслідувані ворожою кіннотою.

Раптово, з клубів пилу вирвався загін ворожих воїнів. Вони оточили царя, відрізаючи йому шлях до відступу. Серце царя забилося частіше. Він знав, що його життя висить на волосині.

Схопившись за рукоять меча, він приготувався до останньої битви. Але в цей момент один із його охоронців, прикриваючи царя своїм тілом, прийняв на себе удар. Цар, скориставшись розгубленістю ворогів, пришпорив коня і кинувся геть.

Данило мчав полем бою і не озирався назад. У вухах дзвеніло від втоми і страху. Здавалося, все життя звелось до однієї єдиної мети — вижити. Нарешті, він відірвався від переслідування і зник у нічній темряві.

Втеча царя Данила стала символом краху його імперії. Його ім'я, яке колись викликало трепет, тепер стало синонімом боягузтва і зради. Але для нього самого це був єдиний спосіб врятувати своє життя.

Воїни колись могутньої армії, що тримала в страху і пошані половину континенту, хоробро билися за свого царя, але, побачивши втечу Данила, втратили бойовий дух, а головне — сенс продовжувати криваву бійню, ризикуючи власними життями. Хтось пішов за прикладом свого царя і став рятуватися втечею, а хтось, опустивши зброю, здавався на милість своєму ворогові.

Перемога була здобута.

Але радість перемоги була затьмарена горем. Тисячі воїнів залишилися лежати на розпеченому піску. Птахи кружляли над полем бою, визираючи здобич. Сонце, не бажаючи бути свідком цієї кривавої бійні, зникло за обрієм, забираючи з собою останній промінь надії.