Розділ 10. Ключ дракона і завіт чотирьох

За столом, зробленим із кристалів, сидів старець із білою бородою. Його очі сяяли, як холодні зірки, викликаючи повагу, а його присутність наповнювала печеру такою невідомою силою, що серця подорожніх мимоволі билися швидше.

Один із вас здобуде владу над світом, — мовив старець. Його голос пронизував, мов вітер пробивався крізь камінь. — Але той, хто осягне марність прагнення, опиниться в Задзеркаллі — лабіринті, де час втрачає сенс. Лише один отримає ключ завіту, що відчинить безмежну владу всесвіту. Ви готові до угоди?

Вортимер стиснув кулаки, його очі блищали від рішучості.

— Готовий, — відповів він.

Дайя пирхнув. Здавалося, його зухвалість межувала з презирством.

— Влада? Візьму її, хай там що.

Енріке, тремтячи, опустив погляд.

— А що, як сам вибір — це ілюзія? Може, ми вже приречені, і кожен лише грає свою роль?

Старець усміхнувся, та в його очах жевріли крижинки вічності.

— Вибір є завжди. Але без ключа ти втратиш шанс змінити свою долю.

Леонід мовчки вдивлявся в далеч, а тоді мовив з тихою рішучістю:

— Чи є шлях із Задзеркалля?

— Так, — відповів мудрець. — Душа може повертатися в світ на добу, вселяючись в інше тіло за згодою. Задзеркалля — це не пастка, а зустріч із собою. Там душа торкнеться істини й зрозуміє, чого вартий ключ — той, що відкриває більше, ніж простір і навіть ваші бажання.

Ведмідь рикнув, коли Дайя всміхнувся на слова старця, а його очі спалахнули від гніву. Дивоптах скрикнув, і Енріке здригнувся від несподіванки.

— Якщо всі згодні, приступимо до укладання завіту, — проголосив білобородий старець. Він змахнув рукою, виконуючи химерний танець пальців у повітрі, і на кристалічному столі з’явилася дубова скриня — скромна, наче релікварій посполитого, що зберігає дрібні пожитки. Її випукла кришка без замка здавалася звичайною, а ковані залізні вушка по обидва боки додавали простацької грубості, що контрастувала з магією, яка відчувалася від скрині.

Вортімер, ледь стримуючи іронічну посмішку, нахилився ближче.

— Навіщо вушка, — запитав він, — якщо скриня з’явилася з порожнечі?

Дайя пирхнув, його зухвалий погляд ковзнув по дереву.

— Та й виглядає надто скромно для скарбу, — додав він. — Таку скриню знайдеш у кожного селянина.

Старець звів погляд, його очі спалахнули холодним вогнем, що змусило повітря в печері задрижати. Його голос, низький і невблаганний, прорізав тишу, ніби меч:

— Смієте глузувати з волі долі? Ця скриня старша за ваші царства, а її простота — лише одна з таємниць, яких ви не осягаєте. Говоріть з повагою або мовчіть.

Вортімер стиснув губи, його іронія згасла під вагою погляду старця. Дайя, хоч і зберіг зухвалу посмішку, відвів очі, відчуваючи, як невидима сила стискає груди. Енріке ледь усміхнувся, мигцем глянув на співрозмовників, але промовчав, продовжуючи стискати край плаща. Леонід, стоячи осторонь, пильно стежив за скринею. Його рука мимоволі торкнулася амулета з оленем. «Простота — лише маска», — подумав він, відчуваючи, як повітря довкола скрині дивно вібрує.

Старець повільно відкинув кришку, і печера наповнилася тихим гудінням. Усередині лежав магічний ключ — старовинний, із кованого заліза, із ручкою у формі дракона, вкритий патиною століть. щойно царі наблизилися, викарбувані руни на його поверхні запульсували м’яким промінням і, здавалося, ожили. Знаки відривалися, зависали в повітрі і складалися в слова, що переливалися веселкою. Літери, витончені й чіткі, гойдалися, лишаючи по собі неквапний шлейф сяйва, що танув у темряві. Це світло, сліпуче й ніжне, створювало ауру чарівності, ніби ключ був не шматком металу, а серцем магії, що чекає на пробудження.

— Візьміть ніж, магічний артефакт і лляне полотно, — мовив старець. — Зробіть поріз на долоні, пролийте життєвої сили на ключ, обводячи священні знаки, щоб вона рівномірно їх покрила. Під час ритуалу зосередьтеся на своїх намірах, уявляючи, як реліквія наповнює вас силою. Коли завершите, зупиніть кровотечу полотном і обробіть рану. Ведмідь дасть вам цілющу мазь, зіткану з трав цього острова. Вона затягне порізи, лишивши на долонях лише знак «М» — вічний відбиток вашого вибору.

Ведмідь, чия шерсть здавалася бронею ночі, ворухнувся, його очі спалахнули, коли він поклав перед царями горщик із маззю, що пахла мохом і древньою землею. Дивоптах на кришталевій брилі скрикнув, його бездонні очі стежили, ніби оцінюючи душі.

Енріке відступив.

— Кров? — прошепотів він, голос ледь чутний. — Чому саме кров?

— Життєва сила пробуджує артефакт, — відповів старець. — Без неї він лише мертвий метал.

Дайя пирхнув, і його очі нетерпляче зблиснули.

— Годі тремтіти! — гаркнув він, вихопивши ніж. — Я - перший.

Він полоснув по долоні ножем, і щойно червона кров торкнулася рун, вони спалахнули яскравіше, слова в повітрі замерехтіли, ніби оживаючи. Вортимер, не відводячи погляду, також виконав ритуал. Його рухи були впевнені, але пальці ледь здригнулися, щойно кров змішалася з магією. Леонід діяв спокійно, його очі пильно стежили, як руни вбирають його життєву силу, а з голови не виходив Люций та пророцтво Єноха. Енріке пересилив себе, і долучився до інших. Його подих був важким, щойно кров закрапала, а ключ відгукнувся сяйвом, що пронизало печеру.

— Гра почалася! — проревів ведмідь, і його голос струснув кришталеві стіни. Дивоптах змахнув крилами, загасивши факели. Печера занурилася в багряне проміння ключа, що пульсував, ніби серце, готове змінити долю царів назавжди.

Старець глянув Леоніду у вічі, і в ту мить світ навколо подорожніх закружляв, наче повз них промайнуло саме їхнє життя — у спалахах спогадів, що мерехтіли без звуку, але промовляли до серця. Умить кожен цар опинився на своєму кораблі в густій пелені, де місяць, і острів і судна зникли. Імла поглинала все, лишаючи лише тьмяне світло ліхтарів. Моряки вдивлялися в пелену, але орієнтирів не було. Силуети виринали й танули, а кожен звук здавався загрозою.