Розділ 17. Чужий серед своїх

— Мій батько завжди був мною розчарований, — почав Вортімер тремтячим від злоби голосом. Дзеркала відбили тінь трону, що так і не став його. — Він бачив у мені лише воїна, грубу силу, здатну руйнувати й завойовувати. А його серце належало моєму брату, Едмунду. Едмунд... — він пирхнув. —Він був втіленням мудрості та проникливості. Батько бачив у ньому наступника, правителя, що приведе народ до процвітання. А я? Я був тінню поруч, вічним суперником, приреченим на поразку. Я жадав його визнання, відчайдушно доводив, що гідний поваги. Але мої методи були іншими. Я не вмів плести інтриги, не мав дару передбачення. Я вів воїнів у бій, розширюючи кордони царства, приносячи звістки про перемоги. Думав, слава подвигів змусить батька побачити в мені не лише воїна, а стратега, здатного творити. Але він залишався байдужим. Лише сухо дякував, його погляд ковзав повз, ніби я був порожнім місцем. Уся любов, увага належали Едмунду, його порадам, передбаченням. Одного разу, повернувшись із походу, я застав їх за бесідою. Вони схилилися над картою, обговорюючи плани розвитку. Едмунд викладав думки чітко, упевнено, пророкуючи небезпеки й шляхи їх вирішення. Батько слухав із благоговінням, ловлячи кожне слово. Я стояв у дверях, не наважуючись увійти, чужий на святі розуму. Батько лише кинув на мене короткий роздратований погляд, а на мої слова про нові завойовані землі сказав лише, що сила — ніщо без мудрості, і Едмунд вже придумав, як використати ці землі на користь. Мої зусилля заслужити його любов були марними. Того вечора я вирішив воювати не задля похвали, якої я б ніколи не отримав, а слави і задоволення. Коли ми зустрілися на острові Синього Місяця, страх перед невідомим був нікчемним у порівнянні з жагою влади. Я втомився бути пішаком. Лише я, Вортимер, здатен навести лад, встановити залізну руку закону, привести людство до величі. Після ритуалу темрява острова, здавалось, проникла в мене, ставши частиною. Я знав: ніщо не зупинить мене. Моя воля — закон, світ схилиться перед моєю міццю. Завіт перекував мене, зробивши тим, ким я мав стати — володарем світу. Я зібрав найбільше військо. Ми пронеслися полями, лишаючи попіл і руйнування, трощили фортеці, знищували армії, захоплювали міста. Ніхто не встояв перед нашою міццю. Я відчував, як сила зростає з кожним поселенням, як світ тремтів під ногами. Я був богом серед людей, і ніхто не міг протистояти. Одного дня мій гонець приніс мені гірку звістку — мій батько, цар Альфред, помер. Вранці я, не вагаючись, вирушив до палацу. Увійшов до тронної зали, сів на трон, але почувався не у своїй тарілці. Я не був царем — лише сином, що втратив батька. Біля його одра було спокійно, але в спокої не було розради — лише порожнеча. Батько ніколи по-справжньому не любив мене. Бачив воїна, грубу силу, корисну в бою, але без розуму. Уся любов належала Едмунду, його гордості, спадкоємцеві. Тепер Едмунд став царем. Я не заздрив — просто не розумів. Чому не я? Хіба я не бився за батька, не проливав кров? Але він бачив Едмунда, його розум, дар керувати. Я був тінню, вічним суперником, приреченим на поразку… — Вортімер тяжко зітхнув і відмахнувся. — Похорони пройшли в тумані. Я бачив обличчя придворних, чув голоси, але я відчував себе чужим. Після похорону Едмунд скликав раду. Я стояв осторонь, слухаючи, як він віддає накази, обговорює справи. Він був упевнений, спокійний. Новий цар. Після того він сказав мені, що батько любив мене, просто інакше, і щоб я не тримав на нього зла…. Я вийшов із зали, спустошений і розбитий. Я втратив батька, трон і надію… Я мусив піти, тож встав, осідлав коня і поїхав до свого війська, де мене боялися, але любили і поважали… Я вирішив перепливти море, завоювати землі і побудувати своє царство. Та я звик перемагати на суші, і зустріч із ворогом на морі стала фатальною. Мені нанесли підступний удар в спину і добили… Я не слухав батькових розповідей, не ділився мріями, не говорив зі своїм братом. Засліплений жагою війни, я забув про своїх рідних…

Я прийшов до тями в задзеркаллі. Спершу намагався вибратися, але щоразу повертався в одне й те саме місце. Добре, що тут немає часу, інакше збожеволів би. Потім з’явилися Дайя, Енріко і ти, Леоніде.

Впевнений, що наша історія не закінчена. Разом, завдяки нашим навичкам, ми знайдемо вихід.

— Згоден. Кожен чогось навчився на своєму шляху — тож обов’язково щось вигадаємо, — підтримав Леонід Вортімера.

А десь далеко, за межами дзеркал, невидимий механізм часу почав відраховувати нову історію...