Розділ 16. Жага помсти

— Мене можна побити камінням, але слова мене вже давно не зачіпають, — відповів він. — Дійсно, моє життя розділилося на до і після. Все, що було до... — він помовчав, і дзеркала загуділи, ніби відлунюючи його біль, — здається сном. А ось день, з якого почався новий відлік мого життя, я пам’ятаю досі. У залі, де колись лунали урочисті гімни й мудрі промови, панував сморід і брязкіт зброї. Я, юний Дайя, син поваленого царя Аркадія, сидів у в’язниці, немов дикий звір у клітці. Царство мого батька, квітуча долина, оточена горами, впало під натиском войовничого сусіда. Мій батько поліг у бою, а я сам, дивом уникнувши смерті, опинився в полоні. Моя камера, висічена в товщі скелі, більше нагадувала могилу, ніж в’язницю. Дні тягнулися нескінченно, сповнені приниженнями і знущаннями стражників, які насолоджувалися своєю тимчасовою перевагою над поваленим царевичем. Спочатку мене терзала лють, жага помсти. Я проклинав загарбників, оплакував падіння свого царства і сумував за долею свого народу. Але поступово лють поступилася місцем відчаю. Опір здавався безглуздим. Але однієї ночі я згадав, як батько говорив, що людина сама кує свою долю, і ця думка додала мені нових сил. Я знав, щоне дозволю зламати себе, бо я — господар свого життя. Я почав спостерігати за стражниками, вивчаючи їхній розпорядок, звички, слабкі місця. Я помітив, що один із них, молодий і недосвідчений, часто засинав на посту під ранок. Кілька днів терпляче чекав слушного моменту. Непомітно для стражників я зміцнював своє тіло мізерними вправами, збирав крихти їжі, щоб мати сили для втечі. Нарешті, ніч видалася безмісячною, і вітер завивав в ущелині, заглушаючи можливий шум. Дочекавшись, коли вартовий задрімав, я безшумно піднявся й обережно наблизився до нього, намагаючись не розбудити. Закривши його рот рукою, рухом вихопив у стражника кинджал, і вдарив у серце. Я безшумно відімкнув камеру і вислизнув у коридор, переконався, що нікого більше немає, і рушив до виходу. Мій план був простий, але зухвалий. Я знав, що в скелі є потаємний хід, який колись використовувався для доставки провізії. Цей хід був завалений камінням, але я сподівався розчистити його достатньо, щоб вибратися назовні. Діставшись завалу, я взявся за роботу, час від часу прислухався, чи не наближаються стражники. Нарешті, в стіні утворилася досить велика щілина, щоб протиснутися, і я вибрався на волю. У той день я заприсягся повернути собі своє царство. Знесилений, я пробрався в порт, ковзнув на борт торгового судна, що відходило. Там, вже пізніше, мене виявив один із матросів, коли я намагався знайти хоч трохи води, щоб втамувати спрагу. Матрос негайно покликав капітана. Той лише змірив мене холодним поглядом і наказав висадити в найближчому порту. Тільки боцман, що раптово з’явився поряд, поспівчував мені і заявив, що віднині я буду під його захистом. Він віддав мені своє ліжко, дав відпочити та усвідомити, де я тепер і що далі буде. Торвальд — так його звали — став мені наставником. Він навчав мене керувати вітрилами, в’язати вузли, читати карту за зірками і боротися. Я вчився в нього морської справи, а він навчався в мене грамоти, організаційних навичок та управління, і з часом я полюбив його як батька. Тим часом капітан, людина недалека і жадібна, замалим не загубив судно, його скинули і Торвальд став біля штурвалу. Корабель, названий «Непокірний», став піратським. Торвальд, людина честі і справедливості, встановив суворий кодекс, зрозумілий кожному матросу: «Ніякого насильства над мирними жителями, ніякої жорстокості без потреби, здобич ділити порівну». Чутки про справедливого капітана і його відважну команду швидко рознеслися морями, і до нас стали приєднуватися інші судна. Ми з Торвальдом заснували наш маленький осередок на дрібному острові і створили створили справжній піратський флот, що налічував десятки кораблів. Я, втім, не забув про своє походження і про помсту за батька. Тепер у мене була сила, щоб повернути собі трон. Коли Торвальд помер, я став капітаном. З тих пір мене прозвали Привидом Морів. Я вирішив скористатися нагодою і повернути собі те, що було моїм за правом народження. Колись багате прибережне царство, загрузло в корупції й ослабло від жадібності його нових правителів. О-о-о, як же довго й добре  ми готувались! Розвідка доповіла про слабкі місця в обороні, розташування берегових батарей, чисельність гарнізону. Ми вивчили карту узбережжя, виявили зручні місця для висадки. Мої люди готувалися до бою. Нарешті, в ніч молодика, коли темрява огорнула море, наш флот підійшов до берега. Ми вибрали момент, коли шторм трохи вщух, але хвилі ще шуміли, щоб послабити пильність берегових стражників. Я віддав наказ атакувати одночасно з трьох боків. «Непокірний» перший увірвався в порт, трощачи борти ворожих суден і розстрілюючи берегові укріплення. Одночасно інші кораблі висадили десанти на східному і західному флангах, відволікаючи основні сили супротивника. У порту розгорілося пекло. Наші люди, з криками і прокльонами, кидалися на абордаж і рубалися на мечах до самої смерті. Захисники порту, хоч і чинили відчайдушний опір, не могли стримати нашого натиску. Ми захопили кілька кораблів, потопили решту і підпалили портові склади. Поки в порту йшов бій, я із загоном найкращих бійців висадився на берег і рушив до міста. Нас зустрів загін міської варти, але вони були швидко розсіяні. Головною нашою метою була фортеця, що височіла над містом. Ми взяли її в облогу, використовуючи тарани, облогові вежі та катапульти. Облога тривала недовго — завдяки зраді одного з офіцерів гарнізону, який за щедру винагороду відкрив нам ворота. Увірвавшись у фортецю, ми захопили царський палац. Правитель, жалюгідний боягуз, намагався сховатися, але його схопили і кинули в темницю. Місто було біля наших ніг. Однак день, що настав після цього, був сповнений грабунків і насильства. Довелося негайно заборонити своїм воїнам грабувати мирне населення. Я зажадав від своїх воєначальників неухильного дотримання цієї заборони і жорстоко карав порушників. Довелося заколоти кількох мародерів, незважаючи на прохання про помилування. Пам’ятаю, тоді я сказав: «Краще втратити кілька людей, ніж розбестити всю армію». Мої люди отримали заслужену здобич, як це було встановлено кодексом. Щоб уникнути хаосу, я в найкоротший термін встановив владу, призначив нових намісників і ввів нові закони. Тепер це царство належало мені. Звичайно, не все було гладко. Були осередки опору, спроби заколоту. Але ми жорстоко придушували будь-яку непокору. Я розумів, що утримати владу буде непросто, але був готовий боротися до кінця. Це було не просто завоювання, а моє царство, що належало мені за правом народження. Я, Привид Морів, капітан «Нескореного», став його законним правителем.