Розділ 15. Нерозділене кохання

— Так я син коваля, народився і виріс у невеликому приморському містечку. Із самого дитинства я мріяв про море, про далекі подорожі та пригоди. Я любив спостерігати за кораблями, які приходили в наш порт, і мріяв одного разу стати моряком. Коли мені було десять років, я познайомився з дочкою царя, Елізабет. Вона була такою ж мрійливою, як і я, і ми швидко подружилися. Ми проводили разом довгі години, гуляючи берегом моря, обговорюючи наші мрії та плани. З роками наша дружба переросла в кохання. Я був зачарований її красою, розумом і добротою. Я мріяв про те, щоб бути разом. Коли Елізабет стала царицею, я вирішив, що зроблю все можливе, щоб завоювати її серце. Я став моряком, приєднався до королівського флоту і почав здійснювати походи, завойовуючи нові землі для нашого царства. Згодом я зробив кар’єру і очолив королівський флот. Я бився з хоробрими воїнами, підкорював дикі племена, досліджував незвідані землі. Я хотів показати Елізабет, що я гідний її любові, що я можу стати гідним її руки і серця. Однак довгі розставання віддалили нас одне від одного. Я завоював півсвіту, але, незважаючи на це, Елізабет стала дедалі рідше приділяти мені увагу. Вона була занадто зайнята управлінням царством, занадто стурбована своїми обов’язками. Нудьгуючи на самоті на одному з прийомів, організованих на мою честь, я і зустрів Люція з його історією про містичний острів і ключ, який дає владу над світом. Тоді я думав, що якщо світ впаде до моїх ніг і я завоюю ще більше земель, золота і коштовностей, то завоюю її серце. Після нашої останньої зустрічі на острові, коли ми уклали завіт, я ще більше часу став проводити в походах, завойовуючи все нові й нові землі, але це ще більше віддалило мене від Елізабет. Одного разу, повернувшись із чергового походу, я дізнався, що Елізабет вийшла заміж за іншого. Моє серце розбилося. Тріумфальні ходи, овації натовпу, почесті та нагороди — все це перестало приносити мені задоволення. Кожна нова перемога приносила не радість, а лише посилення внутрішньої порожнечі. Тоді я вирішив піти в черговий похід, але вже не заради завоювань, а щоб забути про свій біль. В одному з боїв мій корабель був атакований ворожим флотом. Я бився до останнього, але сили були нерівні. Після кровопролитної битви я стояв на палубі, всіяній тілами полеглих. Я дивився на обличчя мертвих воїнів — своїх і ворогів — і думав про те, наскільки безцільною була ця бійня. Я був важко поранений, тож довго не простояв, знепритомнів і впав за борт, а до тями прийшов уже тут, у компанії Вортімера і Дайї.

— А ось у Дайї серце з каменю, він нікого не любить, — чи то із захопленням, чи то з глузуванням вигукнув Вортімер. — Поглянь на цього худорлявого хлопця... Народжений у царській сім’ї, він обрав слизьку доріжку флібустьєра. Знай, що перед тобою гроза всіх морів, той самий Привид Морів, капітан «Нескореного». У його серці є місце тільки для помсти.

Леонід глянув на Дайю, чиї очі, сині, мов морська безодня, приховували біль. Дзеркала за ним спотворили його образ, і здалося, що це море поглинало його тінь.

— Помста, — тихо промовив Леонід, згадуючи Данила, — чи дала вона тобі спокій?

Дайя лише всміхнувся, гірко, як пірат, що втратив скарб.