Розділ 13. Остання битва Леоніда

Сонце почало підніматися з-за обрію, заливаючи безмежний піщаний океан м'яким рожевим світлом. Тіні від піщаних дюн подовжувалися, створюючи на поверхні химерні візерунки. Повітря було прохолодним і чистим, а тиша переривалася лише шелестом вітру, що переносив піщинки, криками далеких птахів та іноді — шерехом змії, що пробирається по піску.

Леонід взяв з собою невеличкий загін, який підібрав йому Максимус і рушив на пошуки втікача. Кожен крок вимагав від коней неймовірних зусиль.

Втікач мав значну фору, але його сили також були на межі. З часом повітря ставало все більш спекотним та вже не приносило полегшення, а лише піднімало хмари піску, що застилали очі. Тіні від скель, розкиданих по пустелі, були єдиним порятунком від палючого сонця. Воїни, обличчя яких спотворили гримаси втоми та спраги, прочісували безмежний піщаний океан. Кожен шелест, кожен рух піщинок викликав у них напругу. Вони шукали тінь, що рухається, слід на піску, будь-який знак, який міг би вказати на місцезнаходження втікача.

— Дивіться, сліди! — крикнув молодий воїн, вказуючи на свіжі сліди від коней що залишились на піску.

— Цікаво, куди він прямує? — замислився старий досвідчений вояка. — Може, до оазису?

— Ні, оазис занадто далеко. Швидше за все, він шукає укриття в горах, — відповів Леонід

— Ти думаєш, він заховається в ущелині? — запитав один з воїнів.

— Цей цар хитрий, як лисиця. — мовив старий воїн. — Не візьмемо так просто. Пам'ятаєте, як він утік з-під носа у нас минулого разу?

— Не хвилюйтесь, старий. — підбадьорив його молодий. — Цього разу ми його дістанемо.

Переслідувачі, змучені спекою і безуспішними пошуками, піднялися на вершину невеликого пагорба. Перед ними простягалась млява пустеля, що лише зрідка перериваючись скелястими утвореннями.

— Ну що, орли, як вам вигляд? Ще є сили продовжувати полювання? — спитав старий воїн, витираючи піт з чола.

— Звичайно, старий! — відповів молодий, більш гарячий воїн. — Я готовий переслідувати цього виродка до кінця світу. Він не втече від нас!

Кожен з учасників полювання відчував, що до розв’язки залишилось зовсім небагато.

— Може, присядьмо, перепочиньмо трохи? — запитав досвідчений воїн.

— Так, ти маєш рацію. Треба відпочити й обміркувати подальші дії, — відповів Леонід.

Перед ними простягалися невисокі скелясті гори. Тінь, яку відкидали скелі, були єдиним укриттям, де можна було перепочити. Під'їхавши ближче до гір, воїни спішилися, сіли в тіні, дістали воду і провіант. Поки загін відпочивав Леонід піднявся на гору, щоб озирнутися навколо.

Перед його очима розгорнулась грандіозна картина. Сонце, ніби могутній художник, малювало на небі яскраві фарби. Леонід відчував себе лише маленькою частинкою цієї величі. Стоячи на вершині, він дивився на безкраї піски. Самотність накривала його хвилею, але водночас приносила відчуття свободи. У цій тиші він міг подумати про все на світі. Кожна зміна кольору неба, кожен промінчик сонця, що пробивався крізь пісок, викликали в нього подив і захоплення.

Леонід ніколи раніше не звертав увагу на цю красу. Але, незважаючи на всю красу навколишнього світу, його не полишало відчуття тривоги. Безмежна пустеля здавалася ворожою і непередбачуваною. Він розумів, що тут легко загубитися і загинути.

Уважно роздивляючись все навкруги неподалік від розщелини, він побачив втомленого коня царя Данила. Леонід швидко повернувся до своїх та наказав негайно рушати туди.

Цар Данило, ховаючись за валунами, намагався вгадати наступний хід переслідувачів. Він відчував себе павуком, загнаним у кут. З кожною миттю зростав його відчай. Він розумів, що сил у нього залишилося небагато. Але здаватися він не збирався.

Тим часом загін Леоніда підбирався все ближче до виснаженого втікача.

— Дивіться, свіжий слід! Він пройшов тут зовсім недавно! — радісно вигукнув старий воїн. — Ну що, хлопці, давайте приб’ємо цього ящура! Ми у нього на хвості!

Воїни прискорились, озброївшись луками та стрілами, та продовжили свій шлях, йдучи по сліду втікача.

Ущелина в скелі була єдиним укриттям. У ній, стиснувшись, сидів цар Данило, серце калатало в такт прискореному диханню. Раптово тишу перервали голоси переслідувачів. Втікач завмер, прислухаючись. Кроки наближалися. Він повільно підняв голову і побачив їх: цар Леонід і троє воїнів, обличчя яких були спотворені злістю й рішучістю, наближалися до нього.

— Тиша! Чуєте? Це дихання. Він близько.

Побачивши силует, один із воїнів кинувся вперед.

— Ну, ось і ти, — процідив він крізь зуби. — Куди ж ти від нас дінешся?

Цар Данило знав, що опір безглуздий. Але здаватися без бою він теж не збирався. Діставши ніж, він метнув його у воїна, що наближався. Не чекаючи опору, воїн не встиг ухилитися, і ніж влучив йому в горло, перерізавши сонну артерію. Притиснувши рану руками, він не зміг зупинити потік крові, що ринула, і впав непритомним. Розлючені воїни Леоніда, побігли на виручку, але було вже пізно. Почалася запекла сутичка. Пісок летів на всі боки, лунали крики і стогони.

Втомлений і змучений Данило зібрав останні сили і дав відсіч. У мистецтві володіння мечем йому не було рівних майстерно проткнувши мечем одного за іншим з цього бою він вийшов переможцем. Але він знав що це не остання бійка.