Розділ 9. Острів Синього Місяця

Портал розчинився, лишивши по собі відлуння голосів, що тануло, мов подих вітру. «ТЕЛІОС» нарешті виринув у тихій затоці. Команда, все ще ошелешена після пережитого, побачила, як із серпанку пелени з’являються інші кораблі, що пройшли той самий портал.

На мить погляди тих, хто стояли на носах кораблів, зійшлися — не як суперників, а як відлуння спільної тривоги. Великі воїни-мандрівники — цар Вортимер, цар Дайя, Енріке та цар Леонід — стояли на чолі своїх суден. Кожен із них був самотній, але в мовчанні між ними зароджувався зв’язок. Надія жевріла в очах, мов ранкове проміння, що пробивається крізь вікову пітьму. Місяць, єдиний свідок їхньої долі, єднав їх сяйвом, віддзеркаленим на воді.

— Ми не самі, — хрипко мовив Алонсо, стискаючи поручні, коли холод пройшовся по його спині. — Хто вони?

— Ті, кого Люций обрав, як і нас, — відповів Леонід, його голос був низьким, а погляд пильно вивчав чужі кораблі.

— Допомога... чи пастка? — прошепотів Томас, блідий, як полотно.

Леонід, зухвало всміхнувшись, кинув у морок:

— Хай пастка, хай виклик богів — я готовий!

Пелена розступалася, мов завіса перед таємницею, відкриваючи обриси острова, що виринав із тиші, ніби видіння зі сну. Море вкрилося легким серпанком, але його срібляста гладінь віддзеркалювала синє проміння місяця, що вічно пильнував із небес. Обриси острова тремтіли в імлі, але кожен відчув, як серце б’ється в унісон із пульсом цього місця — живого, дихаючого, що кликало їх усе життя, не відкриваючи імені.

— Ось він, — тихо мовив Етьєн. Його очі вдивлялися в далечінь, де темні силуети пальм гойдалися під невидимим вітром.

— Берег слави... чи могила, — пробурмотів Морґан, нервово стискаючи руків’я меча, його погляд шукав відповідь у темряві.

Алонсо ступив до борту. Його обличчя напружилося, але голос був твердим:

— Не знаю, що там… Та як ми повернемося?

В його очах блиснув живий, пульсуючий страх. Та поруч із ним — завзяття, як вогонь, що не згасає. Море все ще кликало його душу так само нездоланно, як спогад, що тримає й не відпускає.

Леонід лише всміхнувся, його зухвалий погляд ковзнув по острову.

— Навіть якщо це тенета, я не відступлю, — мовив він, і на його губах промайнула хижа усмішка. Це був не просто берег — це було місце, що чекало їх, мурмочучи обіцянки, добрі чи згубні, які могли відчинити двері до слави або завести в безодню без вороття.

Побачивши берег острова Синього Місяця, люди відчули: ще не все втрачено — надія жива. Крізь бездонну пітьму пробивалося слабке, але вперте світло. Вони пливли разом, та дісталися кожен сам, долаючи власні страхи. Це було випробування віри й сміливості — адже саме цього прагнули Боги, відкриваючи Прохід між світами, який з’являється лише раз на тисячу років.

У цю мить не існувало екіпажу чи товариства. Лише вибір… і крок уперед у невідоме.

Їхні серця ще тремтіли від пережитого, а очі жадібно ловили останні відгомони багряного світла, що поглинуло їхні кораблі. Кожен з них, сповнений сумнівів, здригався від химерного танцю порталу, де страх і блаженство перепліталися, залишаючи одне питання, що билося, мов другий пульс: «що чекає на них попереду?»

Острів Синього Місяця виринав із океану, мов мрія, виткана з імли. Його береги омивали води, що переливалися від сріблястого до глибокого індиго, віддзеркалюючи синій блиск Місяця, який вічно пильнував із небес.

Море було схожим на дзеркало, в якому тонули зірки. М’яке проміння огортало острів ніжною вуаллю, перетворюючи пейзаж на казку, де зупинився час.

Хвилі ніжно шурхотіли по м’якому піску, вкриваючи його шепотом забутих історій. Екзотичні квіти спалахували барвами серед розкішного листя, а стрункі пальми, мов мовчазні вартові, гойдали кронами під лагідним бризом, що ніс аромати незнаних квітів і морської солі.

Тиша, густа й жива, порушувалася лише ніжним плюскотом води, що ласкаво торкалися берега. Це місце дихало спокоєм, де душа знаходила притулок, а тривоги танули, як ранковий серпанок. Ліси острова ховали вічно квітучі папороті, дивні рослини й тіні небачених звірів. У центрі височіла гора, її вершина приховувала кришталеву печеру, що виблискувала, мов коштовний камінь.

Від кожного корабля до берега рушили шлюпки, розтинаючи сріблясту гладінь затоки, що сяяла під Синім Місяцем. Царі, обмінювалися настороженими поглядами, але зберігали холодний спокій. Тут, на порозі невідомого, вони були чужинцями, і кожен розумів: попереду — загадка, і будь- хто може стати союзником чи ворогом. Пальми кидали довгі тіні, що гойдалися в ритмі часу, мов привиди минулого, застерігаючи: кожен новий крок змінить їхню долю назавжди.

Леонід, стиснувши руків’я меча, глянув на Морґана, чия зухвала усмішка не приховувала внутрішньої напруги.

— Довіряєш їм? — тихо запитав він, кивнувши на інші шлюпки.

— Лише собі, — відрізав Морґан. Його очі блиснули, вивчаючи Етьєна, що пильно вдивлявся в імлу, намагаючись згадати щось втрачене.

Алонсо, тримаючись за борт, прошепотів:

— Цей острів... він стежить за нами. — Його голос тремтів, але в очах горіла цікавість. Томас мовчав, лише пильно дивився на берег. Його рука ледь торкнулася амулета, шукаючи захисту, ніби відчуваючи невидиму загрозу.

Шлюпка м’яко пристала до берега, її ніс ледь торкнувся піску. Вода, прозора, мов кришталь, гойдала суденце, віддзеркалюючи зірки, що нібито впали на острів. Де у тіні пальм край лісу ховались невимовні секрети. Тиша, жива й густа, огортала берег, але в ній чувся віддалений подих — не то хвиль, не то голосу острова.

Леонід ступив на берег першим. Його чоботи занурилися в м’який пісок, що виблискував під місячним промінням. Цар озирнувся, насторожено вивчаючи інших, чиї постаті темніли в серпанку. У грудях досі ще відлунював холод порталу, а очі, засліплені багряним світлом, шукали бодай натяк на відповідь. Кожен крок відгукувався тривогою, наче острів дихав, пильно стежачи за чужинцями.