Розділ 8. Між двома світами

Солоне повітря й гул порту вітали капітана Морґана, коли він ступив на причал, його сивіюча борода гуділа на вітру, а очі, що бачили більше бур, ніж спокійних днів, дивилися на «ТЕЛІОС». Для нього корабель був не просто деревом і металом: він був живим, із серцем, що б’ється в команді. Морґан згадував слова Леоніда: «Ти тримаєш його серце», — і відчув тягар відповідальності, що, втім, анітрохи не зменшив гордості. «Цар довірив мені свою долю, — думав він. — Я не підведу».

Перші дні Морґан провів у тавернах і на пристанях, де пахнуло рибою й смолою, шукаючи тих, чиї душі кликало море. Кожен моряк мав свою історію: старий Томас із пронизливими очима, що обіцяв знайти шлях у найлютішу негоду; Алонсо, молодий і запальний, чиєю мрією було обпливти увесь світ; Етьєн, тихий штурман, чиї пальці читали морські карти, мов поезію. Їхні причини приєднатися були різними. Хтось шукав пригод, хтось хотів багатства, а хтось прагнув спокути — але любов до моря текла в їхніх жилах, як і в Морґана. Він годинами слухав їхні розповіді про шторми й скарби, перевіряючи не лише навички, а й серця.

Були й невдачі: одні відмовлялися, налякані чутками про далеку подорож, інші не витримували його пильного погляду, але Морґан не здавався. Коли команда нарешті зібралася на палубі «ТЕЛІОСа», він відчув, що це не просто люди — це сім’я, зшита з різних історій, але об’єднана однією мрією. Вони були грубі й ніжні, гарячі й холоднокровні, але їхні очі горіли таким само запалом, що й в царя, що стояв перед ними.

Перші кроки в морі випробовували всіх. Хвилі гойдали «ТЕЛІОС», наче іграшку, а команда вчилася діяти разом. Томас сперечався з Алонсо про курс, Етьєн мовчки виправляв їхні помилки, а Морґан, стоячи на містку, вчив їх слухати море. Були й моменти розчарування, коли мотузки рвалися, а вітрила безладно тріпотіли на вітру. Але з кожним днем вони ставали більш згуртованими, і море, що спершу кидало виклик, почало визнавати їхню силу.

Леонід стояв на носі «ТЕЛІОСа», стискаючи кинджал в одній руці. Іншою підняв амулет із оленем, що висів на шиї, і великим пальцем зтер із нього сіль. Прохолодний метал пробудив спогади — той давній урок, що змінив його назавжди.

Та думки знову повернулися до карти Люция, схованої в шкіряному футлярі. Її руни, що світилися, шепотіли про шлях, сповнений незвіданого, і не давали спокою. Вони не просто вказували напрям — вони кликали, як голос із туману, що колись налякав його вночі.

Вітер грався з краєм його плаща, а хвилі билися об борт, наче намагаючись попередити. Але Леонід уже зробив вибір. Попереду — лише обрій.

— Ключ влади — чи прокляття? — шепотів він, згадуючи пророцтво Єноха про острів у тумані й тінь, що йде за ним. Його серце калатало, але відступити він не міг. Не після всього, що здолав — від дитячих ігор із Вероном до палацу, що став храмом його мрій. Вітрила «ТЕЛІОСа» несли його до острова, де чекала доля, але тінь Люция, його холодна посмішка й багряний перстень виринали в пам’яті, мов попередження. Що чекає попереду — слава чи прірва? Відповідь ховалася в млі, куди плив його корабель.

Після кількох місяців мандрів «ТЕЛІОС» наблизився до точки, позначеної на карті Люция як кінцева мета — острів, схований серед безкрайніх вод. Та навколо простягалася лише тиха, блискуча гладінь. Жодного натяку на сушу. Жодної чайки в небі. Лише порожнеча, ніби море завмерло в очікуванні.

Раптом море, що досі мурмотіло обіцянки пригод, обернулося ворогом. Уранці воно ще дихало спокоєм, лагідні хвилі гойдали корабель, мов колиску, а сонце викладало золоті стежки на воді, обіцяючи безтурботний день. Та під вечір його поверхня затремтіла, наче перед спалахом люті, і моряки відчули, як у грудях зароджується тривога — передчуття, що віщувало лихо.

Небо почорніло, мов розлите чорнило, нависнувши над щоглами важким, гнітючим покровом. Хмари, зловісні й важкі, рокотали низьким басом, що розсікав повітря, мов дзвін долі, від якого кров холонула в жилах. Вітер завив, наче хор демонів, що вирвалися з пітьми, і кожен його порив ніс відлуння прадавньої сили, що не знала милосердя. Буря налетіла раптово — мов звір, який вирвався з клітки, безстрашний і невблаганний. Вона шмагала палубу, рвала вітрила, здіймала в небо солону піну й крики моряків, що чіплялися за мотузки, благаючи богів про порятунок. Але боги, здавалося, відвернулися.

Морґан, сивобородий капітан, стискав штурвал, його очі, загартовані бурями, шукали обрій, але голос тремтів, коли він гукнув:

— Тримайтеся, хлопці! Ми бачили й гірше!

Алонсо, молодий і запальний, ковзав по мокрій палубі, його крики до матросів змішувалися з ревом вітру:

— Тягніть мотузки, ледарі, або море нас поглине!

Томас, чий пильний погляд зазвичай ловив кожен знак моря, шепотів молитви, тримаючись за поручні. Його обличчя збліднуло від страху. Етьєн, штурман із тихими очима, стояв біля навігаційних приладів, але його пальці тремтіли, коли він намагався вловити курс у хаосі.

Хвилі виросли в гігантів, їхні гребні вигиналися, мов хребти прадавніх чудовиськ, що прокинулися від сплячки. Вони билися об корабель, здіймалися над палубою, прагнучи поглинути його разом із мріями екіпажу. Кожен грім ударяв по серцю, наче молот, а блискавки розтинали небо, ніби прагнули розколоти долю й кинути її у прірву. Ураган стирав межу між морем і небом, повертаючи світ до хаосу, де виживає лише той, хто сміє кинути виклик бурі.

Зненацька буря стихла, наче хтось загасив її суть. Грім замовк, лишивши глуху порожнечу. Вітер стихнув, його виття розтануло в тиші. Хвилі осіли, немов виснажені власною люттю, і море стало гладеньким, мов дзеркало, що відбивало лише морок. Запала тиша — гнітюча, страшніша за грім. Вона нависла над водою, мов погляд невидимого хижака, і здавалося, що море чекає, що буде далі. На «ТЕЛІОС» опустилася густа імла, така щільна, що палуба зникала за крок. Повітря стало важким, просякнутим запахом заліза й попелу, а довкола спалахнуло дивне світло — блідо-зелене, з багряними прожилками, що пульсувало, немов серце чудовиська. Воно гойдалося на хвилях, відкидаючи тіні, що звивалися, наче живі, і шепотіли нерозбірливими голосами.