Розділ 7. Срібняки за карту долі

Через шість місяців, як і обіцяв, Люций прибув із картою. Леонід влаштував пишний прийом — не лише для того, щоб показати велич імперії, а й щоб справити враження на торговця, чиї слова про ключ влади не покидали його думок. Це була їхня друга зустріч, і на відміну від таверни, де цар приховував свій статус під простим плащем, цього разу він прагнув, щоб Люций побачив усю могутність його правління. Величезні двері палацу відчинилися, і Люций ступив у залу, де мармур виблискував, мов дзеркало, відображаючи тремтливе світло сотень свічок у бронзових канделябрах. Мармурові колони здіймалися до стелі, розписаної золотими візерунками богів і героїв, гобелени на стінах шепотіли історії завойованих земель, а гомін кубків і сміх гостей змішувалися з мелодією флейт і ліри, що наповнювала повітря музикою пишноти. Слуги снували між столами, подаючи вино в срібних келихах, а придворні перешіптувалися, кидаючи погляди на прибульця. Палац гудів, і Леонід пишався кожною деталлю, адже цей храм його мрій був створений, щоб вражати інших та показувати велич серця імперії.

Цар стояв на чолі зали, його рука лежала на рукоятці кинджала з орлом, а серце калатало, ніби перед боєм. Він пильно стежив за Люциєм, чекаючи його реакції. "Яку ціну назве цей загадковий торговець? І чи справді карта приведе мене до долі, як шепотіло пророцтво Єноха… чи, може, — до тіні, що переслідує мене?.. Та я не відступлю від призначеного."

Люций ступив по холодному мармуру, його темний плащ із срібною застібкою виблискував древніми рунами. Брошка-зірка з гранатовим каменем змушувала серця в залі тремтіти, а перстень на пальці тьмяно пульсував багряним, ніби передчуваючи долю. Він кинув погляд на арки й статуї воїнів, що стерегли вхід, і ледь помітно всміхнувся, наче розгадав задум царя. «Цей палац — храм амбіцій. Не те, що та таверна, де він ховав свою велич, — подумав він. — Але чи витримають ці стіни вагу його мрій?» Його пальці торкнулися брошки, і перстень тьмяно спалахнув, наче відгукуючись на невидиму силу, що вібрувала в залі.

Голоси придворних гуділи, мелодія флейт і ліри перепліталася з дзвоном срібних кубків, створюючи музику пишноти. Люций сів поруч із Леонідом, і його присутність привернула погляди. Брошка з гранатовим каменем, що мерехтіла, мов крапля крові, і перстень із давнім письмом, який тьмяно пульсував, ніби дихав, змушували серця стискатися. Єнох, у тіні колони, пильно стежив за торговцем, його посох тихо постукував об мармур. Клеон, на іншому кінці столу, шепотів сусідові, кидаючи насторожені погляди.

— А ти, бачу, часу дарма не втрачав, — сказав Люций, наповнюючи ще один кубок темним вином. Його пальці ледь торкнулися перстня, і той знову спалахнув багряним світлом.

— Карта в тебе? — голос Леоніда був сповнений нетерпінням, а погляд настільки пильним, наче хотів зважити слова Люция до останньої літери.

Люций не відповів одразу — лише усміхнувся, і ця усмішка була спокійна, але в ній ховалося щось глибше. Він повільно дістав згорток із плаща — тканина, в яку той був загорнутий, світилася рунами, що ворушилися, ніби пам’ятали кожну пролиту за карту краплю крові. Поклавши його на стіл, він легенько торкнувся тканини, і руни на мить спалахнули яскравіше, змусивши Єноха насупитися.

— Звісно, я людина слова, царю, — відповів Люций, його голос був м’яким, але з відтінком, що змушував серце стискатися. — Ось вона.

— Скільки? — Леонід нахилився ближче, відчуваючи, як гомін зали стихає в його вухах.

— Для тебе, оскільки ми… друзі, — Люций зробив паузу, смакуючи кожне слово, — віддам за тридцять срібних монет. Знайшов її в забутій лавці на краю світу, де пісок шепоче імена давно мертвих царів.

Леонід стиснув кубок, відчуваючи, як слова Люция обплітають його, наче павутина. «Тридцять срібних… звучить дивно?» — промайнуло в його голові, але він відігнав думку й підсвідомо торкнувся кинджала з орлом на поясі, наче шукаючи опори.

— А що з екіпажем? — запитав Люций, крутячи в пальцях монету, яка холодно виблискувала.

Леонід впевнено кивнув.

—  Капітан у мене є. Ти, мабуть, чув про Морґана.

— О, Морґан, — сказав Люций, і його голос став шовковим, але з гостротою леза. Усмішка ледь помітна на вустах, мовби він згадував легенду. — Поговорюють, він був флібустьєром, що знає кожну хвилю свого моря — не за картою, а за шрамами на душі. У його жилах плине не кров, а буря. А замість серця — компас, що завжди вказує на небезпеку. То ти впевнений, що довірив кермо правильному вовку?

— Можливо, — відповів Леонід, його очі звузилися, а голос став твердішим. — Але нині він банкір, дає позики купцям. У нього є торгові судна, що подорожують світом. Через кілька місяців він повернеться з походу, і мій корабель буде готовий. Морґан збере команду — справжню, де кожен знатиме своє місце. Корабель: хижий морський звір, Люцию, дикий і невблаганний, зі своїми законами. А капітан — той, хто тримає його серце. Я обрав Морґана, — Леонід стиснув кубок міцніше, — бо він не лише приборкав бурі моря, а й підкорив світ торгівлі. Від пірата до банкіра та володаря суден — лише такий чоловік може вести мій корабель. Моя доля — мій вибір, і я довіряю її найкращому.

Люций кивнув, але його погляд затримався на Леоніді надміру довго, наче він бачив не царя, а його майбутнє.

— Мудрий вибір, царю. Згоден, корабель — це маленький світ зі своїми правилами. Команда стає родиною, де кожен виконує свою роль. Капітан же має створити атмосферу взаємодопомоги й поваги, де кожен відчуватиме себе важливим. Морґан, схоже, знає, як це зробити. Старий морський вовк, якого я знав, казав: «Команда — не просто люди, а запорука перемоги над хвилями». Я, мандруючи морями, бачив це не раз. Але пам’ятай: море не лише перевіряє кораблі й душі…