Розділ 6. "ТЕЛІОС"

Тієї ночі Леонід не спав. Уява малювала білі вітрила, що ловили попутний вітер, крики чайок і солоний бриз, що п’янив душу. Та раптом постав острів, оповитий густим туманом — живим, мов дихання невидимого звіра. І з нього долинув голос, крижаний, як морська безодня:

— Ключ чекає. Чи готовий ти?

Слова вдарили, мов хвиля, і Леонід здригнувся, повернувшись до реальності. Його серце калатало, ніби рвалося з грудей. Тиша кімнати пронизала острахом. Сорочка липла до вологого від поту тіла, а амулет із оленем палив шкіру крижаним доторком. Він ступив до вікна, де море зливалося з небом у безмежну єдність, і відчув, як передчуття пригод, дике й невблаганне, розриває його зсередини, мов буря, що кличе до незвіданого.

«Це мій шлях!» — подумав він із непохитною рішучістю, але слова Єноха про тінь, що йшла за ним, все ще не давали спокою.

Щоб не гаяти часу, Леонід наказав глашатаям рознести вість по всій імперії: він збудує корабель, якого світ ще не бачив — легенду морів, що затьмарить усі флоти. У його покоях громадилися пергаменти з ескізами: щогли, мов прадавні дуби, здіймалися до хмар, а стрімкий корпус, гострий, наче клинок, обіцяв розсікати хвилі з невблаганною силою.

Море стало його небом, корабель — крилами, що звільняли його від земних пут. Його очі сяяли, коли він розповідав про корабель своєї мрії, і навіть скептики відчували магію вогню, що запалював серця.

З усієї імперії до столиці з’їхалися найкращі інженери й кораблебудівники, їхні голоси гуділи на верфі, де пахнуло смолою й гупали молотки.

Одним із майстрів був Гелій — старий кораблебудівник, що мав міцні руки, знав вагу сокири й терпіння дерева і бачив більше бур, ніж спокійних обріїв. Його обличчя, посічене зморшками, було схоже на старе й потріскане від часу дерево. Він узяв креслення, повільно провів пальцем по тонких лініях і насупився.

— Це не корабель, а мрія, царю, — прорік він, і голос його був хрипкий, як старі весла після шторму. — Але море — не місце для мрій. Щогли надто тонкі, корпус надто легкий. Це красиво на папері, та чи витримає це хоч одну ніч у гніві хвиль? Я будував те, що служило віками, бо тримався перевіреного.

Леонід відповів не одразу. Його погляд уп’явся в лінії майбутнього корабля, і він, здавалося, уже бачив, як той ріже хвилю, мов ножиці шовк. Нарешті цар підвів очі — в них палав вогонь, що міг освітити цілий шлях через невідоме.

— Гелію, ти — майстер, який будував кораблі для імперій. А я прошу тебе збудувати корабель для епохи, — його голос був спокійний, але в кожному слові бриніла сила. — Він буде іншим. Легким, як птах, і швидким, як думка. Не просто переживе шторм — він перетне світ і принесе звістки із-за краю мапи. Цей корабель стане першим — і за ним зміниться все. Це буде не просто судно, а початок нової ери в мореплавстві. «ТЕЛІОС» назвуть першим серед кораблів, ще до того, коли він розсіче хвилі долі.

Гелій мовчав. М’язи на щелепі сіпнулись. Його серце опиралося, але щось у голосі Леоніда ламало кригу звички.

— Нову еру… — прошепотів він, наче сам собі. І раптом, уперше за роки, в його очах спалахнула іскра — як у молодості, що завжди прагне до нових звершень. Він стиснув пергамент, наче тримав у руках долю.

— Гаразд, царю. Якщо твоя мрія зможе утриматися на воді — я допоможу їй виростити крила. Будемо різати дерево, гнути метал і сперечатися з морем — як рівні. Якщо цей корабель і справді відкриє нову еру, то я хочу бути тим, хто першим заклав його кіль.

Леонід проводив години із інженерами за кресленнями. Його пальці перебирали шурхотливий пергамент, а вечорами він йшов на узбережжя, де верф гуділа, як живий організм. Сонячні промені відблискували на воді, освітлюючи місце, де народжувався «ТЕЛІОС». Повітря було просякнуте ароматом свіжої деревини, смоли й солоного бризу.

Одного вечора, коли сутінки лягли на берег, робітники зібралися біля вогнища, їхні грубі сорочки пахнули пилом і працею. Вони заспівали стару морську пісню про кораблі, що борознять океани. Їхні голоси, хрипкі, але щирі, гуділи в темряві. Леонід, не стримавшись, приєднався, і робітники заусміхалися, побачивши царя серед своїх. Його голос зливався з їхніми, так, ніби він був одним із них.

На верфі дюжини чоловіків працювали злагоджено, мов єдиний механізм. Молотки вбивали цвяхи в міцний дуб, пилки різали дошки, і весь цей шум здавався неповторною мелодією. У центрі лежав кіль «ТЕЛІОСА» — дубова балка, що стала хребтом судна.

Ребра каркаса росли, мов кістки велетня, а палуба вкривалася дошками, що пахнули лісом. Щогли здіймалися, мов стовпи, що тримають небо, а різьблений ніс у вигляді орла, обіцяв приборкати бурі. Молоді підмайстри із широко розплющеними очима стежили за майстрами, мріючи про день, коли самі будуватимуть кораблі, що понесуть славу імперії.

Коли «ТЕЛІОС» був готовий, його спустили на воду в урочистій атмосфері. Тисячі людей зібралися на березі, і їхні вигуки змішувалися з музикою рогів, а біла піна шурхотіла о борти, коли судно ковзнуло по хвилях, мов живе створіння. Леонід стояв на причалі, і його серце билося в унісон із хвилями. Прохолодний дотик амулета з оленем повернув думки до тих, хто пліч-о-пліч вірив у цю мрію — і разом із ним створив легенду. «Це мої крила… Але куди вони мене понесуть?» — подумав він.