Розділ 5. Люций

Під час однієї з подорожей своїми володіннями Леонід зупинився в портовому місті, де море іскрилося в променях призахідного сонця, а солоний вітер гудів у щілинах дерев’яних причалів. Він стояв на пагорбі, дивлячись, як кораблі гойдаються на хвилях, і відчував, як імперія, що розрослася від гір до пустель, тисне на його плечі. Слова Єноха — «твоя слава може стати кліткою» — гуділи в голові, мов відлуння дитинства, коли він ховався за завісою, слухаючи суперечки батьків. «Чи правильний мій шлях?» — думав він. Утома від нескінченного проводження реформ і змов намісників штовхнула його шукати відповіді не в палацах, а в гомоні простих людей. Так він опинився в таверні «Якір надії» — місці, що обіцяло морські легенди й гуділо відгомоном пригод.

Вузькі вулички, вимощені бруківкою, гуділи голосами купців і скрипом возів. Усередині таверни гомін стояв такий, ніби самі стіни розповідали історії: моряки сперечалися, б’ючи кулаками по столах, купці шелестіли монетами, сміх і прокляття змішувалися з брязкотом кухлів. Почорнілі від кіптяви балки низько нависали над залом, а стіни вкривали трофеї далеких походів — вицвілі карти, роги невідомих звірів і уламки весел, у дереві яких ніби жили легенди. Масляні лампи тремтіли у напівтемряві, кидаючи химерні тіні. У кутку старий бард грав на лютні, співаючи про кораблі, втрачені в обіймах бурі. Усе навколо було просякнуте запахами: міцного вина, смаженої риби і солоного морського бризу, що вривався крізь відчинені вікна. Вони спліталися в аромат, який обіймав, мов давній друг — той, що з’являється, коли його не чекаєш.

Леонід, одягнений у простий плащ, щоб не виказати себе, сів за столик біля вікна, де гомін хвиль зливався з мелодією лютні. Він поринув у спогади про дитинство — безтурботні дні, коли не треба було думати про обов’язки, коли кожен ранок приносив радість, а світ здавався наповненим лише світлом і свободою. Тоді він міг бігати луками, сміятися без причини, і єдиною турботою було знайти нові пригоди з Вероном, чий дзвінкий сміх досі відлунював у його пам’яті. «Чи гідний я того щастя, яке мав колись?» — промайнула думка, коли тінь упала на стіл. Перед ним стояв чоловік із хитрою посмішкою й очима, що, здавалося, бачили крізь час. Його темний плащ прикрашала срібна застібка та брошка у формі зірки ерцгамми[1] із рубіном у центрі, а на пальці виблискував перстень із вигравіюваним символом, схожим на давнє письмо. Люций рухався плавно, мов тінь, і, коли сідав, його рукав ледь оголив браслет із чорного каменю, що спалахнув багряним у світлі лампи, ніби око, що прокинулося.

Він поставив на стіл глек темного вина й два бронзові кубки. Наповнив їх і підняв свій, кивнувши цареві.

— За долю, що кличе, — сказав він. Його голос був м’яким, але гострим, мов лезо. — Мене звуть Люций.

Їхня розмова, що почалася з буденних новин про торгівлю, швидко повернула в темні води. Люций, ніби між іншим, згадав стародавню карту — шлях до місця, де ховається «ключ влади»… Артефакт, що може дарувати абсолютне панування над світом.

Сп’янілий Леонід, сам того не помітивши, повірив — він може стати володарем світу. Легко. Без зайвих зусиль.

— Ти можеш дістати цю карту? — запитав він, відставляючи кубок, у якому вино виблискувало, мов кров у тьмяному світлі.

— Можливо, — ухильно відповів Люций, крутячи в пальцях монету, що здавалася старшою за саму таверну. — Але це лише легенда, царю.

— Я заплачу будь-яку ціну! — вигукнув Леонід, і його голос заглушив гомін таверни. Але вздовж хребта пробіг холодок — наче з темряви озвався голос Єноха. На мить йому здалося: це не просто слова… це вже частина пророцтва.

— Будь-яку? — Люций ледь помітно посміхнувся, його очі блиснули хижим блиском, мов у лисиці, що побачила здобич. — Навіть ту, про яку ще не знаєш?

Леонід нахилився ближче, вино гріло його груди, але слова відлюдника — «будь уважним тут і зараз» — гуділи в голові.

— Усе, що забажаєш, — впевнено сказав він, хоч тінь сумніву ворухнулася в душі.

— Навіть твою душу? — примружив очі Люций, його голос став тихим, але пронизливим, мов ніж, і тіні в таверні, здавалося, стали густішими, а перстень на його пальці спалахнув пульсуючим багряним світлом, ніби серце, що б’ється.

Леонід засміявся, ударивши кубком по столу, так що вино плеснуло на дошки, але сміх вийшов натужним, ніби приховуючи внутрішній неспокій.

— Душу? Це надто! — відрізав він, — Але золото й каміння — без питань.

Люций відкинувся на спинку стільця, його посмішка стала холодною, мов морський вітер, що війнув крізь вікно.

— Я бачив царів, що падали через жадобу, — сказав він, і його голос знизився до ледь чутного шепоту. — Ти ж не такий, чи не так? Але пам’ятай, царю: ключ влади відкриває двері, за якими чекають не лише перемоги, а й втрати.

Леонід відмахнувся, але слова зачепили його, мов гачок, що чіпляється за сітку. Люций нахилився ближче, його перстень досі тьмяно пульсував.

— Кажуть, той, хто торкнеться ключа, почує голоси богів… або демонів. Ти готовий їх почути, Леоніде?

Цар стиснув кубок, відчуваючи, як серце калатає.

— Так, я готовий, бо це обіцянка богів, — відповів він,  і його голос дзвенів непохитною рішучістю.

— Добре, — голос Люция став, твердий, мов камінь. — Зустрінемося через шість місяців у твоєму палаці. Коли карта буде в мене, я призначу ціну.

[1] Зірка Ерцгамма – один з найдавніших амулетів, покликаний гармонізувати людину, об'єднувати її душу із силами Космосу і розкривати енергетичний потенціал. Представляє собою дванадцятикутну зірку.