Розділ 4. Сходження легенди

Слава про юного Леоніда, чий меч співав у битвах, а погляд палав вогнем, розлетілася державою, мов вітер над луками, де він колись грав із Вероном. Його ім’я шепотіли селяни, співаючи пісень, схожих на ті, що лунали в ніч його народження, коли блискавка спалила храм. Але для Леоніда слава була не лише короною: вона була тягарем, що гудів у грудях, мов слова матері: «Ти син бурі».

Коли кочівники, мов буря, вдерлися на їхні землі, саме він, ще геть юний, очолив царську армію. У тій битві, де пил гудів над полем, а крики змішувалися зі свистом стріл, Леонід здобув блискучу перемогу, захистивши свою землю й народ.

Після бою він ходив між наметами, де пахнуло кров’ю, травами й потом. Поранені воїни лежали на соломі, їхні обличчя були блідими, але очі горіли вірою. Молодий лучник, чия рука тремтіла від слабкості, стиснув його долоню.

— Царю, ми перемогли завдяки тобі, — прошепотів він, його голос був ледь чутним. Леонід усміхнувся, але серце стиснулося, коли він побачив, як життя покидає очі іншого воїна неподалік. «Скільки ще заплатять за мою славу?» — подумав він, його горло стисло, ніби він знову стояв у ямі, а відлюдник простягнув йому руку. Він обіцяв пораненим, що їхні імена не забудуть, але тепер його непокоїла думка: чи гідний він їхньої віри?

Та перемога прогриміла, мов грім, і люди з сусідніх царств, що стогнали під владою тиранів, мріяли про такого правителя. Леонід стояв на пагорбі, де вітер ніс запах спаленої трави, і його погляд линув за горизонт. Він згадав слова відлюдника: «Хочеш дійти до кінця — бери тих, хто вірний тобі». «Моє царство — лише початок: я об’єднаю всі землі, щоб мир Філіпа й велич Олімпії стали одним», — подумав він. Так народилася мрія про імперію, де не буде воєн, лише порядок і надія.

Його шлях завоювань почався з першої підкореної країни — гірського краю, де воїни билися списами, а жінки співали сумних пісень. Леонід здобував перемогу за перемогою та надихав цим своїх бійців. Його армія зростала, адже вступити до війська Леоніда стало честю для кожного. Воїни присягали кодексу, що вимагав вірності царю, побратимам, честі й самопожертви. У його мріях вони бачили той самий світ, за який були готові битися — світ, де страх більше ніколи не торкнеться сердець їхніх дітей.

Одного вечора, у палаці, де жар вогнищ змішувався з шурхотінням святкових шат, влаштували свято на честь чергової перемоги. Танцюристи з підкорених земель кружляли в ритуальному танці, їхні різнокольорові шати шурхотіли, мов крила метеликів, а барабани задавали ритм, що змушував серця битися швидше. Леонід спостерігав, як традиції народів зливаються в єдине ціле, і його груди розпирала гордість. «Це моя імперія: але Максимус завжди казав, що справжня сила в розумі», — подумав він.

Що більше земель Леонід завойовував, то більше розумів, що меч — лише початок. Він годинами розмовляв із підкореними народами, вивчаючи їхні звичаї, їхні мови.

Однієї ночі, у захопленому місті, де пахнуло сандалом і старими пергаментами, він сидів зі старим жерцем, що навчав його місцевих легенд.

— Слова — як мости, — промовив жрець, наче карбуючи істину у вічність. — Збудуй їх — і народи самі підуть за тобою.

Леонід слухав, його очі блищали, і він відчув, що імперія — це не лише землі, а й серця.

Слава, звісно, мала ціну. Злі язики шепотіли про його жорстокість, звинувачували в надмірних амбіціях, але Леонід не зупинявся. Він мріяв про світ без воєн, де кожен жив би в мирі. Щоб утілити це, він почав реформи. У палаці, де гомоніли писарі, а пергаменти з кодексами вкривали столи, він об’єднав закони підкорених народів у єдиний звід, що забезпечував справедливість. Він відкривав ринки, де купці з різних земель обмінювалися товарами та новими ідеями. Учені прибували до його двору, їхні голоси гуділи в залах, розповідаючи про зорі й машини.

Імперія росла, але без відданої команди вона швидко впала б. Леонід розділив землі на провінції, призначивши намісників — побратимів, із якими він ділив кров і піт у боях. Кожен мав свій дар: одні були воїнами, чиї мечі співали, інші — радниками, чиї слова гасили чвари, треті — дипломатами, що будували мости. Вони були його братами, і випробування, що їх вони пройшли зі своїм царем, загартували їх. Та навіть серед них спалахували суперечки.

Одного вечора, у палацовій залі, де тріск вогнищ змішувався з гомоном, намісник Клеон, чоловік із гострим поглядом і срібною бородою, кинув двозначний коментар:

— Імперія росте, царю, але чи витримають її стовпи таку вагу?

Леонід усміхнувся, але його рука стиснула кубок міцніше. Єнох, що стояв у тіні, насупився, відчуваючи в словах Клеона приховану загрозу. Мудрий жрець, чиї очі бачили минуле й майбутнє, був для Леоніда духовним маяком. Він гасив чвари, нагадуючи про єдність, але того вечора його мовчання було важким.

Напередодні нової подорожі Леоніда покликав Єнох у стару вежу палацу. Тут пахнуло ладаном і сухими травами. Жрець стояв біля жертовного вогнища, тримаючи бронзову чашу, у якій відбивалися зорі.

— Ти шукаєш відповідей, царю, — сказав Єнох, його голос був низьким, мов грім. — Але боги говорять лише з тими, хто готовий слухати.

Леонід кивнув, відчуваючи, як серце калатає.

— Я хочу знати, чи правильний мій шлях, — мовив він. — Чи справді я той, хто об’єднає світ?

Єнох кинув у вогонь жменю трав, і полум’я спалахнуло зеленим. Він занурив руки у воду, шепочучи заклинання. Раптом його очі розширилися.

— Я бачу острів, оточений туманом… І тінь, що йде за тобою, — прошепотів він. — Будь обережний, Леоніде. Твоя слава може стати твоєю кліткою.

Леонід стиснув кинджал із орлом на рукоятці, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

— Що це за тінь? — запитав він, його голос тремтів. Єнох похитав головою.

— Боги не дають відповідей, — відповів він. — Вони дають вибір. Іди, царю, але пам’ятай: кожна перемога має свою ціну.