Розділ 3. Чоловічі ігри

З роками мрії Леоніда, що зародилися в дитинстві, почали обростати плоттю. У палацовій бібліотеці, де пахнуло воском і старим пергаментом, він годинами гортав фоліанти про тактику й стратегію, уявляючи битви, в яких клинки співали гімни відвазі. Його руки міцніли, стискаючи меч на тренуваннях із Максимусом, а серце горіло, коли він збирав однодумців — хлопців, чиї очі блищали, як у Верона, коли вони разом штурмували фортецю з гілок. Але щоночі, стискаючи кинджал із орлом на рукоятці, він відчував холод: чи вистачить йому сил поєднати мудрість батька й сміливість матері? Чи не згорить він у полум’ї власних мрій? Ці сумніви, мов тіні, йшли за ним, коли він зростав із хлопчика в юнака, чий погляд уже палав вогнем майбутніх звершень.

Леонід згадував уроки дитинства: як Верон урятував його від прірви, як Максимус учив поважати воїнів. Слова Олімпії — «Ти син бурі» — не стихали в його душі, але настанова Філіпа — «Будь мудрецем» — змушувала замислюватися. Ці голоси сплелися в ньому, коли він стояв на краю лісу, тримаючи лук, готовий до полювання, що мало стати ще одним кроком до його долі. «Сьогодні я доведу, що можу бути сильним і мудрим», — подумав він, його пальці стиснули дерев’яну рукоятку, а серце калатало, ніби от-от мала початися битва.

Ліс стояв нерухомий, ніби застиглий у часі. Сонячні промені пробивалися крізь густе листя, малюючи на стежці мережива світла й тіні. Повітря було прохолодним, насиченим запахами хвої, прілого ґрунту й далекого диму. Леонід рухався обережно; його чоботи ледь шелестіли листям, кожен крок був вивіреним, мов у танці. Його очі, гострі й проникливі, роздивлялися хащі, шукаючи самотнього оленя, про якого шепотіли лісники. «Цей олень — мій виклик: здолавши його, я здолаю все», — думав він, стискаючи лук дедалі міцніше. Але в глибині душі, там, де укорінились уроки Максимуса, він не міг не відчути поваги — до звіра, що був втіленням грації і свободи.

Раптом на краю галявини він побачив його. Олень стояв насторожено, його ніздрі розширювалися, вдихаючи повітря. Величні роги, розкинуті в сторони, сяяли на сонці, мов корона лісового царя. Леонід затамував подих, відчуваючи, як його серце б’ється в унісон із серцем звіра. Ліс ніби шепотів:

— Ти — частина мене, але чи готовий ти взяти те, що я даю?

 У ту мить він відчув зв’язок із природою, глибший, ніж будь-коли — ліс здавався продовженням його душі.

Між ними спалахнула невидима боротьба воль: олень прагнув вижити, Леонід — перемогти. Час зупинився, повітря напружилося, навіть листя, що шуміло над їхніми головами, здавалось, завмерло. Леонід підняв лук, його руки тремтіли не від втоми, а від сумніву. «Чи маю я право забрати це життя?» — промайнуло в голові, і він згадав слова Максимуса про ціну крові. Але мисливський інстинкт узяв гору. Він ступив уперед, і олень, відчувши небезпеку, рвонув із місця. Гонитва почалася.

Вони мчали крізь ліс, перестрибуючи повалені дерева, пробираючись крізь густі хащі. Гілки хльостали Леоніда по обличчю, залишали подряпини, але він не зупинявся. Його серце шалено калатало, кожен рух був вирішальним. «Я не можу програти, — думав він, — але чому це більше, ніж полювання?» Ліс гудів навколо, наче живий, шепочучи про силу й втрати. Нарешті, на краю просіки, Леонід натягнув тятиву й вистрілив. Стріла зачепила гілки, що звисали, змінила політ і ледве мазнула бік оленя. Звір заревів від болю і щодуху кинувся у гущавину.

Леонід завмер і опустив лук. Гордість за власну влучність змішалася з гіркотою жалю. Він дивився вслід оленю, відчуваючи, як ліс дихає разом із ним. «Це не просто здобич — це урок», — подумав він. У ту мить він зрозумів, що полювання — це тонкий зв’язок між людиною й природою, де перемога завжди йде поруч із втратою.

Захопившись гонитвою, Леонід не помітив, як відірвався від супутників. Стежки ставали незнайомими, дерева — густішими, а сонце ховалося за кронами. Він ступив на приховану мохом ділянку й раптово провалився в яму — вовчу пастку, глибоку, із гострими кілками на дні. Втім, йому пощастило: падаючи, він проштрикнув лише праву руку, і гострий біль пронизав тіло. Кров текла з рани, змішуючись із землею, що пахла вогкістю й гниллю. Леонід спробував вибратися, але стіни були слизькими, а кожен рух лише погіршував становище. Його крики про допомогу згасали в лісі, де не було ні душі. «Невже це кінець?» — подумав він, і його серце стиснулося від страху й самотності. Він згадав Верона, його сміх, і Максимуса, що казав про честь, і йому стало соромно. Невже він, син бурі, загине в ямі?

Раптом над краєм ями з’явилася тінь. Старий відлюдник, із обличчям, порізаним зморшками, і очима, що блищали мудрістю, простягнув загрубілу від тяжкої праці долоню.

— Тримайся, хлопче, — прохрипів він. Його голос був низьким, мов гудіння лісу. Леонід ухопився за руку, відчуваючи, як біль у руці пульсує, але старець витягнув його на поверхню. Хлопець сперся на відлюдника. Його ноги тремтіли, а подряпане обличчя пекло від поту й лісового пилу. Старець мовчки повів його вузькою стежкою, де мох глушив кроки, а гілки шепотіли над головою. Вони дійшли до хатинки, прихованої серед дерев. Її стіни були вкриті плющем, а зсередини долинав запах трав і чувся тріск тьмяного вогню.

У хатинці старець обережно обробив рану Леоніда, перев’язавши її чистою тканиною, що пахла м’ятою. Він сів навпроти, тримаючи дерев’яну миску з водою, і його спокійний голос здавався відлунням самого лісу.

Відлюдник поглянув на його багату туніку й, примруживши очі, мовив:

— Судячи з твого вбрання, ти не з простих. Як же опинився тут, сам серед дерев?

— Захопився гонитвою… — зізнався Леонід, щоки його порожевіли. — Думав, що знаю цей ліс як власну долоню. Але помилився.

Старець лукаво усміхнувся.

— Хто знає лише себе, але не ворога — перемагає лише час від часу. Минуле — це шепіт, не дороговказ. Слухай теперішнє.