Розділ 1. Син бурі

У ніч, коли народився Леонід, небо розколола блискавка, і старий храм на пагорбі спалахнув, мов смолоскип. Олімпія, ще слабка після пологів, тримала немовля, відчуваючи, як його серце б’ється проти її грудей. Вона дивилася у вікно палацу, де вогонь пожирав священні стіни, а попіл, змішаний із дощем, осідав на її золотій сукні.

— Це знак: мій син народжений для величі, — прошепотіла вона, її голос тремтів від благоговіння й страху.

Жрець Єнох стояв поруч, його очі, глибокі, мов гірські озера, відбивали полум’я. Він нахилився до Леоніда, і торкнувся його чола тремтячими пальцями.

— Боги промовили, — сказав він тихо, ніби боявся розбудити дитину. — Цей хлопчик — син бурі, і його ім’я гримить у зорях.

Олімпія стиснула руку Єноха, її очі палали.

— Він об’єднає народи, — мовила вона. — Я виховаю його таким.

Унизу, в долині біля палацу, вже збирався люд, і їхні голоси зливалися з гуркотом грому. Вони співали славних пісень, ще не знаючи імені немовляти, але відчуваючи, що ця ніч змінить їхні долі.

— Обраний прийшов! — раз у раз лунало в темряві, і Олімпія всміхнулася, хоч її нутро і стискалося від тривоги. Вона знала, що велич має ціну, і молилася, щоб її син був готовий її заплатити.

Філіп, її чоловік, стояв осторонь, у тіні колони. Його проста туніка контрастувала з її золотими шатами, а погляд був важким, мов камінь.

— Це знак богів, чи їхня кара? — запитав він, і його голос різав повітря, мов клинок. Олімпія не відповіла, лише пригорнула Леоніда міцніше. Вона бачила в синові не лише дитину, але й свою мрію — імперію, що розкинеться від моря і аж до гір. Але в ту мить, коли грім стихнув, а дощ заливав згарище, яке лишилося від храму, в її голові промайнула тривожна думка: «Чи не стане моя любов до сина його прокляттям?»

Роки минали, і Леонід зростав у тіні пророцтва, що гуділо над ним, мов відлуння тієї бурі, під час якої він народився. Олімпія щоночі розповідала йому легенди про героїв, чиї імена не вмирали, і про далекі землі, де піски шепотіли таємниці, а море співало пісні. Її голос, м’який, але владний, запалював у його серці вогник — мрію стати чимось більшим, ніж просто син царя. Але коли він шукав погляд Філіпа, бачив лише мовчання. Батько уникав слів про долю, лише клав руку на плече й казав:

— Будь собою, хлопче.

Ця тиша ранила Леоніда. Здавалося, що він був негідний знаку богів, про який шепотіли всі.

Пісні люду, що лунали в долині, стали його колисковими.

— Обраний, обраний! — співали вони, і малий Леонід, ховаючись за гобеленами палацу, слухав, поки калатало серце. Він уявляв себе на чолі армій, із мечем, що дзвенить, мов гімн, але щоночі прокидався від страху. А що, як він не виправдає їхньої віри? Єнох, із його тихим голосом і очима, що бачили зорі, навчав його:

— Доля — це не тягар, а шлях. Але ти мусиш знайти його сам». Ці слова западали хлопчику в душу, але лишали без відповіді питання: ким він стане?

Коли Леоніду виповнилося сім, до палацу запросили найкращих учителів царства. Вони відкривали йому світ: поезію, що змушувала груди стискатися від захвату; трави, що повертали до життя; числа, що тримали світ у рівновазі; мистецтво війни, де кожен крок вирішував долю. Леонід слухав, його очі блищали, мов зірки, а питання роїлися в голові, наче бджоли в саду.

— Чому зорі рухаються? — питав він астронома, вказуючи на мерехтливе небо над палацом. — Як клинок може переписати долю народу? — допитувався в історика, уявляючи себе незламним воїном без страху. Але найбільше його манили розповіді про далекі землі: про криваво-червоні пустелі Ефіри, де пісок співає під ногами; про кришталеві архіпелаги Океанії, де вночі світиться вода; про загублені міста на хребтах гір, що дихають туманом; про ліси, де дерева шепочуть імена тих, хто наважився їх підкорити.

— Я побачу їх усі, — шепотів він, стоячи на балконі, де солоний вітер доносив до нього запах моря. Ці мрії, що горіли в його душі, стали насінням, з якого проросли його майбутні прагнення до завоювань.

Одного вечора, коли йому було дев’ять, Леонід прокрався до палацової бібліотеки. Повітря пахнуло старим пергаментом і воском, а тіні від ліхтаря танцювали на стелі, розписаній сценами з легенд. Його серце калатало — не лише від страху, що варта його спіймає, а й від передчуття чогось нового і надзвичайного. Полиці гнулися під вагою фоліантів, і хлопчик, тримаючи ліхтар, у якому тремтіло полум’я, знайшов манускрипт, оздоблений золотими літерами. Це була хроніка царя, що колись об’єднав розрізнені племена.

— «Його ім’я живе вічно», — прочитав Леонід, і його подих став швидшим. Він уявив себе на чолі армій, із мечем, що співає, і народом, що славить його ім’я.

— Чи гримітиме моє ім’я у віках? — прошепотів він, гортаючи сторінки до світанку.

Варта знайшла його, коли перші промені сонця пробилися крізь високі вікна. Старий бібліотекар із сивою бородою лагідно дорікнув:

— Тобі ще рано читати такі книги, юний принце. Але твоя жага знань… вона обіцяє велике. Леонід усміхнувся, але його нутро стиснулось від тривоги. Він знав, що кожне питання, кожна мрія наближає його до долі, яку бачила мати, і до ціни, про яку шепотів Єнох, і це здавалося чимось надзвичайно великим і страшним.

У дванадцять років Леонід уже не просто грав у війну — він командував вояками, наче був народжений для цього. На луках за палацом, де трава пахла літом, а бджоли гуділи в золотому світлі, він збирав хлопців із царства. Його голос дзвенів, мов дзвін, коли він роздавав друзям ролі полководців та воїнів. У його очах горів вогонь — той самий, що запалила Олімпія, розповідаючи про героїв, чиї імена гримлять у віках. Але в глибині душі, де ховався страх, він шепотів собі:

— Я мушу бути гідним. Мушу.

Його найкращий друг, Верон — худорлявий хлопець із веснянками, що розсипалися по обличчю, мов зірки — завжди був поруч. Його сміх, дзвінкий, як дзвіночки, розливався луками, але погляд його був завжди насторожений. Верон не любив ризикувати, та коли Леонід кликав його, він ішов за ним, хоч серце тремтіло.