Глава 4. Тма, де помирає любов

Через кілька місяців усе почало сипатися остаточно, незворотньо... Спершу це були просто складні місії. Потім — довші періоди, коли вони не бачились. Потім — вигорання та перші прояви птср – синдрому у Даяни. І зрештою вони обидва майже перестали помічати, коли саме чергове «тимчасово» стало новою нормою.

          Система не просто використовувала хороших агентів. Вона дуже швидко вчилась бачити, хто здатен витримати більше… і саме їм давала найгірше. Лео вже давно був одним із таких. Даяна — ставала. Її не берегли. Можливо, через здібності, можливо, через амбіції, можливо… через Кеннеді.

          Після тієї тестової операції керівництво більше не дивилось на неї як на перспективну новачку. Тепер її перевіряли інакше. Жорсткіше. Частіше. Глибше. Їй давали завдання, де недостатньо просто виконати наказ. Треба було витримати психологічно. Прийняти рішення. Вибрати між поганим і гіршим. І щоразу після чергової місії вона дедалі чіткіше розуміла страшну правду: тут тебе оцінюють не за тим, наскільки ти людяна, а за тим, наскільки ефективно ти можеш відкласти людяність убік. Складалося відчуття, що вони спеціально намагалися її зламати якомога швидше, або зробити такою ж, як інші, хто адаптувався під систему… але не лишити тою, кого так щиро покохав Кеннеді. Керівництво дуже гарно розуміло, які наслідки матиме їх роман, незалежно від того, чи лишиться Даяна на службі в уряді, чи ні, їх хвилювало інше – Леон Скотт Кеннеді, вони не могли його віддати нікому, а дивлячись на останні події, шанс його бунту був цілком вірогідним. Та система вкотре спрацювала, жорстко, жорстоко, але успішно – Даяна ставала гарним професіоналом, Леон працював майже без перепочинку, їхнє розведення по місіям працювало також, вони почали віддалятися, образи накопичуватися, почуття змінюватися. Генерал дуже тонко зіграв на бажанні Даяни попасти в актив, тепер для неї не було зворотнього шляху, а Леон вже не міг просто «витягти» її з підрозділу.

          Одного осіннього вечора їх викликали одночасно. Це вже саме по собі було поганим знаком. Коли Даяна зайшла до брифінг-зали, Лео вже був там. Стояв, як завжди, трохи осторонь. Спершись руками об стіл із проєкцією карти. Темна форма. Зібраність. Та сама концентрація, яку вона колись вважала просто професіоналізмом… а тепер навчилась бачити глибше. Це був не просто контроль. Це був спосіб не розвалитися. Він навіть не подав вигляду, що здивувався, побачивши її і саме це насторожило сильніше. Кілька секунд — лише погляди. Жодного «чому ти тут?», жодного сарказму, жодного протесту. Генерал увійшов без зайвих вступів.

          — Ви працюєте разом.

          Він дивився на обох уважно, зчитуючи навіть натяк на емоцію чи почуття. Тиша в кімнаті стала майже фізичною. Даяна не ворухнулась. Лео — теж. Генерал задоволено хмикнув, потім нахилився до карти:

          — Ціль — внутрішня ліквідація витоку. Подвійний агент. Високий рівень доступу. Якщо інформація вийде за межі — постраждають десятки оперативників на кількох континентах.

          На екрані з’явилось досьє і в ту ж секунду щось змінилось, бо Лео завмер не так, як завмирають на складному завданні. Інакше. Небезпечніше. Даяна це побачила одразу. Фото. Ім’я. Кодове минуле. Колишній наставник Леона. Людина, яка свого часу витягала його після Раккун-Сіті в перші роки служби разом з Крісом Редфілдом. Не друг. Не родина. Але хтось достатньо близький, щоб одного погляду вистачило: це не просто місія. Це удар туди, де шрам і так ніколи не загоївся.

          — Підозрюваний продав маршрути кількох агентів, — холодно продовжив генерал, — через нього вже загинули шестеро. Якщо підтвердження отримаєте — ліквідувати на місці.

          Пауза.

          — Без винятків.

          Даяна вперше за дуже довгий час відчула справжній холод. Не через ціль. Через Лео. Бо тепер справа була не в тому, чи зможе він убити. Вона знала — зможе. Питання було в іншому: що саме помре в ньому після цього разу?

          Дорога до об’єкта тривала майже чотири години. Покинута дослідницька станція в горах. Сніг. Вітер. Мінімальний зв’язок. Ідеальне місце для зради. І ще краще — для зачистки. Усю дорогу Лео мовчав. Не так, як зазвичай. Не захисно. Не холодно. Це було мовчання людини, яка вже веде внутрішню війну… і поки що програє. Даяна сиділа поруч і вперше не намагалась пробити цю тишу. Бо іноді любов — це не лізти туди, де людині боляче настільки, що навіть слова можуть добити. Лише перед самим прибуттям вона тихо спитала:

          — Ти зможеш?

          Він не подивився на неї.

          — Повинен.

          Іноді саме такі відповіді звучать найстрашніше. Станція виявилась пасткою майже одразу. Надто тихо. Надто легко. Надто чисто. Перший вибух стався на нижньому рівні через сім хвилин після проникнення. Розділення. Класика. Підлога під сектором Б обвалилась швидше, ніж система встигла попередити. Даяна впала вниз. Бетон. Метал. Біль. Різкий удар плечем. Повітря вибило з легень. У навушнику — тріск.

          — Даяна!

          Його голос. Різкий. Схвильований.

          — Я жива… — крізь кашель.

          — Стій на місці, я зараз.

          — Серйозно? — вона болісно видихнула, піднімаючись. — А я вже планувала прогулянку.

          Навіть зараз, навіть у пеклі, вона ще лишалася тою самою впертою бунтаркою, відчайдушною та непередбачуваною, як і він сам, і саме ця впертість, схоже, остаточно не давала їм обом збожеволіти. А потім почалось справжнє пекло. Це був не просто витік. Не просто зрада. Їх чекали. Колишній наставник Кеннеді продав не лише маршрути. Він продав і самого Лео. Знав його тактику. Його слабкі місця. Його звички. І найгірше… Знав про Даяну.