Глава 3. Нові горизонти

Світло проникло в кімнату раніше, ніж вона прокинулась. Тонке, холодне, ранкове — воно повільно ковзало по стіні, по підлозі, по зім’ятих простирадлах… і зрештою зупинилось на них. Даяна відкрила очі не одразу. Спершу — відчуття. Приємне тепло. Чуже… і водночас уже до болю знайоме. Вага його руки на її талії. Рівне, глибоке дихання поруч. І тільки потім — усвідомлення. Серце раптом стислося так різко, ніби саме тіло зрозуміло щось раніше за розум. Вона повільно вдихнула, не рухаючись. Майже завмерла. Наче боялась, що будь-який необережний рух зламає цей ранок раніше, ніж він встигне стати спогадом. Лео спав, і уві сні він був зовсім іншим, без звичної жорсткості в лінії щелепи, без холодної концентрації, без того внутрішнього напруження, яке, здавалось, давно стало частиною його шкіри. Зараз він виглядав… просто людиною. Втомленою. Справжньою. Майже беззахисною у цій рідкісній тиші. І саме це било найсильніше, бо вона бачила не агента, не зброю уряду, не чоловіка, який постійно зникає в темряві й повертається з неї іншим. А просто Леона, вже не її Леона…

          Її погляд повільно ковзнув по його обличчю — по лінії підборіддя, по вилицях, по легкій тіні щетини, яка робила його ще більш небезпечно живим… і нижче. Шрами. Вона завжди знала, що вони є. Бачила. Торкалась. Але зараз усе сприймалось інакше. Не як сліди. Не як випадкові рани. Як історія. Як карта болю, до якої її так довго не допускали. Як життя, частину якого він ніс у собі задовго до неї… і, можливо, так само вперто намагався не впустити її всередину. Вона дуже обережно провела пальцями по одному з них. Ледь-ледь. Майже невагомо. Так, ніби торкалась не шкіри, а чогось значно глибшого. Лео не прокинувся, але його пальці на її талії трохи стиснулись. Автоматично. Інстинктивно. Наче навіть уві сні якась частина його знала, що це вона. Даяна завмерла. І від цього простого, майже несвідомого руху щось усередині стиснулось ще сильніше. Дідько… Це було надто. Надто приємно. Надто правильно. Надто небезпечно.

          Вона заплющила очі на секунду, бо саме в такі моменти ставало по-справжньому страшно не через уряд, не через правила, а через нього і через себе, через це майже нестерпне відчуття незворотності, бо правда була в тому, що назад дороги вже не буде. Навіть якщо вона покине службу. Навіть якщо він не відштовхне її. Навіть якщо вони обидва зараз вирішать, що це помилка. Вона вже змінилась. Надто сильно. І він… ні, він не змінився. Він завжди був таким. Просто поруч із нею іноді дозволяв собі бути трохи м’якшим. І, можливо, саме це зараз лякало найбільше. Голова буквально тріщала від думок. Про них. Про майбутнє. Про той страшний варіант, де одного дня вона стане такою ж — із власними шрамами, власним холодом, власною мовчанкою… і чи залишиться тоді між ними хоч щось, окрім взаємного розуміння того, що вони втратили? Вона не знала. І, можливо, вперше не хотіла знати. Бо зараз… зараз був тільки цей ранок.

          Даяна дуже обережно повернулась до нього обличчям. Тепер між ними майже не залишилось простору. Його дихання торкалось її губ. І на секунду їй захотілось неможливого — просто залишитись так. Без розмов. Без вибору. Без майбутнього. Без «що далі». Просто запам’ятати. Цей ранок. Цю тишу. Його поруч. Наче востаннє. Вона дуже легко торкнулась губами його губ, ніжно, трохи боязко. Лео прокинувся різко. Не повністю — але достатньо, щоб відчути. Його тіло напружилось раніше за погляд. Він трохи відсторонився, і вже за секунду його очі сфокусувались на ній. Спершу — сонно. Потім — усвідомлено. І майже одразу погляд змінився. Став важчим. Небезпечніше ясним.

          — Доброго ранку, — тихо сказала Даяна. Голос був трохи хрипким після сну, м’яким… майже таким, ніби між ними не стояло все інше. Він дивився довго. Надто довго. Наче за ці кілька секунд намагався або врятувати себе… або добити остаточно.

          — Це була помилка, — спокійно відповів він. Майже холодно. Даяна не відвела погляду.

          — Для тебе?

          Пауза. Він видихнув важче, ніж хотів би.

          — Для нас.

          Її серце стиснулось так, що на секунду стало фізично важко дихати, але зовні вона майже не змінилась, лише губи стиснулись трохи сильніше.

          — Тоді чому ти не пішов?

          І от тут вона влучила точно. Лео усміхнувся. Гірко. Без радості. Майже зло — на самого себе. Бо це й була найгірша правда. Він мав піти. Повинен був. Учора. Одразу. До того, як усе знову стало надто реальним. До того, як дозволив собі залишитись. Але не зміг. Бо, чорт забирай… він кохав цю жінку. Саме тому зараз усе стало ще гірше. Учорашнє на базі не лишилось непоміченим. Він це знав. Керівництво теж. Попереду будуть питання. Пояснення. Наслідки. І найгірше навіть не це. Найгірше — що вперше за дуже довгий час Леон Скотт Кеннеді не міг просто зібратись і викорінити почуття, як слабкість, бо цього разу вони вже проросли надто глибоко.

          — Бо я не настільки сильний, як хотів би бути.

          Це була справжня правда. Найболючіша. Тиша знову стала густою. Напруженою. Майже живою. Даяна повільно підвелась. Його рука зісковзнула з її талії. І цей простий рух раптом відчувся як втрата чогось значно більшого, ніж просто дотик. Вона підійшла до вікна. Схрестила руки, ніби буквально збирала себе назад по частинах.

          — Я не передумаю, — тихо сказала вона, не обертаючись. Лео підвівся слідом. Повільніше. Наче навіть рух зараз вимагав більше сил, ніж чергова місія.

          — Я знаю, — відповів він після паузи, — тому це і проблема.