Глава 1. Коли одне рішення руйнує все

Тепер вони жили разом, але в усьому, що справді мало значення, майже нічого не змінилося. Леон так само періодично зникав — іноді на кілька днів, іноді на тижні, і навіть тепер, коли між ними вже давно стерлися межі між «моє» і «твоє», його робота все ще залишалась тією частиною життя, куди Даяна не могла зайти повністю. Різниця була лише в одному: тепер він попереджав. І цього, як не дивно, якийсь час вистачало більше, ніж мало б. Не тому, що це робило розлуку легшою, а тому, що це означало: він думає про неї перед тим, як знову пірнути в чергове пекло.

          Час між місіями завжди був схожий на життя, прожите на максимальній швидкості. Вони кудись їхали. Постійно. Гори, узбережжя, старі дороги, маленькі бари, гучні вечірки, безглузді суперечки на заправках, ревнощі через дурниці, ревнощі не через дурниці, сварки, після яких будь-які нормальні люди, можливо, брали б паузу… але точно не вони. Вони не просто зводили одне одного з розуму — іноді здавалося, ніби це й було їхньою улюбленою формою близькості. І найнебезпечніше полягало в тому, що навіть у найгірші моменти ні він, ні вона вже не розглядали варіант піти. Навпаки. З кожною сваркою, кожною поїздкою, кожним поверненням і кожною ніччю вони прив’язувались одне до одного ще сильніше. Настільки, що часто воліли не ставити питань, які, можливо, давно варто було поставити.

          Так минув рік. І, можливо, саме в цьому була головна проблема — коли катастрофа наближається поступово, вона дуже довго здається просто життям. Той літній вечір починався абсолютно звично. Настільки звично, що якби хтось тоді сказав Леону, чим закінчиться цей рік, він, імовірно, просто пирхнув би й порадив не драматизувати. Вони збирались на вечірку в горах. Великий літній фестиваль, відомий рок-гурт, нічне повітря, багато людей, музика, кава, дорога — усе, що вони обидва любили. Лео вже був готовий і чекав унизу, на кухні, спершись на стільницю з тією самою розслабленою впевненістю, ніби цей вечір уже гарантовано належав йому рівно до моменту, поки не побачив Даяну. Настрій зіпсувався миттєво.

          — Ні.

          Вона розгублено завмерла на сходах.

          — Перепрошую?

          Його погляд ковзнув униз на спідницю, а точніше — на розріз.

          — Це too much.

          Кілька секунд стояла тиша. А потім Даяна дуже повільно, дуже демонстративно спустилась униз, підійшла просто до нього… і, не кажучи ні слова, легко підскочила на стільницю. Влаштувалась максимально зручно. Закинула ногу на ногу так, щоб той самий «занадто відвертий» розріз став іще помітнішим… і з абсолютно нахабною усмішкою показала йому середній палець одразу обома руками. Ось так. Леон дивився кілька секунд. Мовчки. А тоді… повільно усміхнувся. О, ні. Цю усмішку вона вже знала.

          — Окей, — тихо сказав він і підійшов ближче, настільки, що вона вже майже відчула його дихання. Він нахилився, подивився прямо в очі, ніби офіційно приймаючи виклик… і ніжно поцілував. Даяна навіть встигла внутрішньо посміхнутись. А потім…

          — Ей!

          Усе сталося настільки швидко, що вона не встигла навіть нормально обуритися. Він просто різко підхопив її, перекинув через плече, ніби вона важила менше за його здоровий глузд, і спокійно попрямував до виходу.

          — Леоне Скотте Кеннеді, навіть не думай!!!

          — Пізно.

          Дорогою цей псих ще й жартома вкусив її за сідницю.

          — Ти серйозно?!

          — Абсолютно.

          — Я тебе вб’ю!

          — Можливо, але спершу…

          Він відчинив двері на задній двір. Басейн.

          — Ні, Лео, не смій!..

          — …охолонь.

          І просто кинув її у воду. Плескіт був такий, ніби Всесвіт особисто вирішив підтримати його рівень самовдоволення. Коли Даяна виринула, мокра, шокована й настільки люта, що вода навколо мала б закипіти, Лео вже розвертався назад до будинку навіть не озирнувшись.

          — ТИ СЕРЙОЗНО?!

          — Абсолютно, — долетіло у відповідь. І цей ідіот… сміявся.

           Коли вона вибралась із басейну, готова буквально скоїти злочин, він уже стояв поруч. І, що найгірше, повністю зруйнував їй сценарій помсти, бо в руках у нього був великий рушник і її халат. Той самий чоловік, який секунду тому жбурнув її в басейн, тепер абсолютно спокійно загорнув її в рушник, обережно допоміг зняти мокрий одяг і закутав у м’який халат так, ніби все це — частина його геніального плану, а не клінічний випадок на думку Даяни. Вона дивилась на нього поглядом, яким зазвичай починаються війни, а він навіть не здригнувся, бо, звісно, знав. Знав, що вона сама це спровокувала. Знав, що злиться вона не тільки через басейн. І найгірше — знав, що навіть зараз подобається їй значно більше, ніж слід було б. Даяна мовчки розвернулась і пішла у вітальню, намагаючись хоча б частково зберегти гідність.

          Лео, очевидно, вирішив, що сьогодні йому хочеться ще адреналіну, тому пішов слідом. Вона різко розвернулась уже в центрі кімнати, готова нарешті висловити все, що думає про його психічний стан, виховання, життєві рішення і конкретно сьогоднішній вечір… Але не встигла. Бо цей нахабний псих просто притиснув її до себе й закрив рота поцілунком. І, чорт забирай, це було нечесно. Абсолютно. Його руки ковзнули по її тілу так, ніби попередні п’ять хвилин не існували взагалі. Халат опинився десь на підлозі значно швидше, ніж її гордість встигла зібратись. Даяна, яка ще секунду тому морально готувалась його втопити вже без басейну, тепер із не меншою пристрастю стягувала з нього одяг. На коротку мить він відсторонився, зазирнувши їй просто в очі.