Глава 2. Пекельна ніч

Головні ворота відкрились важко, зі скреготом металу, ніби навіть сама будівля не хотіла випускати тих, хто ще залишався живим. На вулиці дощ трохи вщух, але місто не стало менш моторошним. Навпаки — тепер крізь сирість і дим ще чіткіше проступали масштаби руйнування. Десь горів житловий квартал. Удалині чулося щось схоже на вибух газової магістралі. Сирени стали рідшими, і це лякало більше, ніж їх надлишок.

          Вони пересувались двома машинами. Кріс і Лео — попереду, Харпер і Вега — позаду. Це було не для комфорту. Це було питанням шансів: якщо першу машину знищать, друга ще матиме можливість або прикрити, або хоча б донести інформацію назад.

          Перші кілька кварталів минули відносно спокійно — настільки, наскільки це слово взагалі мало сенс у місті, що розвалювалось. Лео використав ці хвилини, щоб нарешті поставити питання, яке крутилось у голові з моменту прибуття.

          — Ви давно знали, що щось подібне може статися?

          Кріс не відповів одразу. Його погляд залишався на дорозі.

          — Я знав, що в цьому місті занадто багато людей грають у Бога за державні гроші.

          — Це не відповідь.

          — Ні, Кеннеді. Це якраз вона і є.

          Лео нахмурився, але промовчав. Через кілька секунд Кріс додав уже тихіше:

          — Запам’ятай одну дуже неприємну річ. Найнебезпечніші катастрофи починаються не тоді, коли щось виходить з-під контролю, а тоді, коли хтось упевнений, що контролює все.

          Ця фраза осіла десь глибше, ніж Лео хотів би. Раптом рація різко ожила тріском.

          — Група «Дельта»… сектор шість… засідка… повторюю, це не цивільні… вони діють координовано…

          Постріли. Крик. Тиша. Лео відчув, як щось холодне пройшло хребтом.

          — Засідки? Вони не просто скажені… — почав він.

          — Так, — жорстко перебив Кріс, — частина ще зберігає тактичні навички. Саме тому я не хочу, щоб ти хоч на секунду сприймав їх просто як наркоманів. Це озброєні люди, яким прибрали біль, страх і моральні обмеження. А тепер уяви солдата без гальм.

          — Уже уявив, — тихо відповів Лео, стискаючи зброю міцніше.

          Коли вони звернули до промислового району, атмосфера змінилась. Тут було підозріло тихо. Занадто тихо навіть для мертвого сектора. Великі бетонні будівлі, склади, лабораторні комплекси й адміністративні корпуси стояли майже без світла. Жодного цивільного. Жодної поліції.

          — Не подобається мені це, — пробурмотіла в рацію Харпер.

          — Бо це пастка, — спокійно відповів Кріс, — просто поки не знаємо, яка саме.

          І ніби у відповідь на ці слова попереду на дорогу повільно викотився броньований транспорт без розпізнавальних знаків. Перекрив проїзд. Двері відчинились. Із темряви вийшли шестеро у чорному. Озброєні. Спокійні. Не скажені. Що, можливо, було навіть гірше.

          — От тепер, — тихо сказав Кріс, уже знімаючи запобіжник, — починається справжня робота.

          Машина ще котилася вперед за інерцією, коли Кріс уже прийняв рішення. Не різко, не панічно — так, як приймають рішення люди, які звикли виживати не емоціями, а секундною перевагою.

          — Назад не здаємо. Виходимо через фланги, — коротко кинув він, навіть не підвищуючи голосу, — Лео, правий сектор зі мною. Харпер, Вега — лівий обхід. Не геройствуємо. Нам потрібен прохід, не війна.

          — Уже пізно для «не війни», — сухо відгукнулась Харпер у рацію, але тон її лишався холодно професійним.

          Броньований транспорт попереду остаточно заблокував шлях. Люди в чорному не метушились. Не кричали. Не діяли, як скажені найманці під препаратом. І саме це било по нервах сильніше. Вони рухались злагоджено, дисципліновано, чітко перекриваючи кути огляду.

          — Це не конвой, — тихо сказав Лео, уже відчуваючи, як тіло автоматично перебудовується в режим бою. — Це зачистка.

          — Розумний хлопчик, — коротко відповів Кріс, — значить, тебе точно захочуть убити першим, якщо почнеш думати вголос.

          Перша куля вдарила в лобове скло ще до того, як вони остаточно зупинились.

          — Контакт!

          Скло пішло густою павутиною тріщин. Лео інстинктивно пригнувся, водночас штовхаючи двері плечем. Вони з Крісом вискочили практично синхронно, використовуючи двигун як перше укриття. Позаду вже працювали Харпер і Вега — короткі, контрольовані черги без зайвих пострілів. Лео визирнув лише на частку секунди, але цього вистачило. Шестеро. Добре споряджені. Військова виправка. Двоє зі штурмовими гвинтівками, один із дробовиком, ще двоє прикривають тил, і один… командує. Не найманці. Спецпідрозділ.

          — Вони урядові? — швидко кинув Лео. Кріс відповів пострілом, який зняв одного з противників рівно в момент зміни позиції.

          — Гірше. Вони корпоративні.

          — Це повинно щось пояснити?!

          — Поясню, якщо переживеш!