Глава 1 . Не їдь у місто

Дощ. Настирливий дощ почався ще кілька годин тому, важкий, холодний. Настирливий настільки, ніби сама дорога намагалася змусити його, Леона Скотта Кеннеді, молодого копа, розвернутися. Двірники ритмічно ковзали по лобовому склу, ледве встигаючи прибирати воду.

          Шшх…Шшх…Шшх.

          Кеннеді сильніше стиснув кермо.

          — Чудово, — пробурмотів він, кинувши короткий погляд на карту, яка вже хвилин сорок не викликала нічого, крім роздратування.

          — Перший робочий день, нове місто, я запізнююсь, заблукав і, схоже, офіційно починаю кар’єру як ідіот. Йому був всього двадцять один рік... Достатньо молодий, щоб ще вірити, що система має сенс, достатньо впертий, щоб не звернути назад. Він видихнув, провів долонею по втомленому обличчю і кинув погляд на дорогу. Порожньо. Це дратувало найбільше. Місто такого масштабу не мало виглядати так, ніби світ раптом вирішив зникнути. По радіо крізь тріск час від часу проривались уривки новин, але сигнал постійно зникав:

          «…локальні заворушення…»

          «…тимчасове обмеження…»

          «…мешканців просять…»

          Голоси обірвались зовсім, лишилося тільки тихе монотонне шипіння.

          — Ну звісно, — хмикнув Лео, — саме зараз.

          Він перемкнув хвилю - тиша. Щось у цій тиші починало діяти на нерви сильніше, ніж поганий зв’язок. Спочатку він списував усе на втому, на нове місце, на дощ, але чим ближче був Рейманн-Сіті, тим сильніше дрібниці переставали бути просто дрібницями. Надто мало машин, відсутність світла в будинках уздовж траси і  кілька поліцейських авто, що промчали повз на великій швидкості, навіть не глянувши в його бік.

          — Гаразд… — тихіше сказав він уже сам до себе, — це вже цікавіше.

          Попереду з’явилася заправка, стара, майже порожня. Одна миготлива вивіска ледь жевріла крізь дощ. Лео звернув туди. Колеса проїхались по калюжах. Двигун стих і тиша вдарила одразу, не звичайна нічна тиша, а якась… дивна. Холод пройшовся по спині, він не поспішав виходити - окинув поглядом територію - одна вантажівка, яка була порожньою, двері магазину були трохи прочинені, світло всередині горіло.

          — Або мені пощастило… — пробурмотів він, відстібаючи ремінь, — або якраз навпаки.

          Дверцята машини відчинились із глухим звуком, холод одразу пробрався під куртку. Лео швидко дістався входу і завмер. На асфальті біля дверей виднілись сліди, не просто бруд - сліди боротьби, перекинутий металевий стенд і… кров. Не багато, але достатньо, щоб зрозуміти, що тут явно щось було не так. Його тіло відреагувало раніше за думки, спина напружилась, погляд став гострішим, рука сама потягнулась до кобури.

          — Так… це вже не смішно… — він штовхнув двері. Дзвіночок над входом дзенькнув надто голосно. Магазин був майже порожній. Світло блимало, каса була відкрита, товари частково розкидані, за прилавком – нікого.

          — Є хто?

          Тиша. Лео повільно зробив кілька кроків і почув звук, точніше – стогін, глухий, болісний, десь із підсобки. Він дістав зброю, серце билося вже інакше, не від страху - від концентрації та передчуття.

          — Поліція Рейманн-Сіті! — голосно кинув він, хоча ще навіть офіційно не встиг приступити до служби.

          — Якщо хтось там є — виходь повільно з піднятими вгору руками!

          Лео прислухався кілька секунд – тиша, а потім…

          — Допоможіть…

          Чоловічий голос, слабкий, зірваний. Лео рвучко відкрив двері підсобки - чоловік у формі охоронця сидів, притиснувшись до стіни, із закривавленою рукою, погляд мутний.

          — Що за…

          Лео швидко присів поруч.

          — Хто це зробив?

          Той схопив його за рукав, різко, відчайдушно.

          — Не… не їдь у місто…

          Лео завмер.

          — Що?

          Очі чоловіка були наповнені не просто болем - жахом.

          — Вони… всюди…

          — Хто «вони»?

          Чоловік на мить замовк, важко дихаючи, а потім з хрипом додав:

          — Не ті… за кого себе видають…

          Леон нічого не встиг зрозуміти, в наступну мить він почув постріли десь надворі і дуже близько. Лео різко підняв голову – він ніяк не розумів, що в дідька тут відбувається, але знав – що б не чекало попереду… - він поїде та з'ясує все. Відбувалась якась нісенітниця, це вже не було звичайним першим робочим днем, це було щось значно гірше, та він усе одно поїде далі. Нажаль, він, на відміну від того чоловіка, ще не знав головного: найнебезпечніше в цьому місті – не злочинці, а люди, які давно вирішили, що закон їм більше не потрібен. Постріли пролунали знову, цього разу ближче - коротка черга, потім ще одна, а тоді пролунав крик, такий, від якого тіло реагує раніше за голову. Лео різко випрямився.