Епілог

Море було тихим. Ранкове світло тільки починало торкатися води, і хвилі повільно накочувалися на берег. Міа стояла босоніж на піску. Вона дивилася на горизонт, коли почула кроки за спиною. Вона впізнала їх одразу, навіть не обертаючись.

          — Ти завжди знаходиш мене, — сказала вона тихо. Лео зупинився поруч.

          — Ти не дуже добре ховаєшся.

          Вона усміхнулася і повернулася до нього. Вітер розвівав її волосся. Він кілька секунд просто дивився на неї, наче досі не міг повірити, що вона справді тут. Жива. Поруч.

          — Я думала, ти ще спиш, — сказала Міа.

          — Я давно прокинувся.

          — І?

          Він знизав плечима.

          — Шукав тебе.

          Вона тихо засміялася.

          — Як завжди.

          Кілька секунд вони мовчали. Лео дивився на море, потім раптом видихнув і сказав:

          — Знаєш… я все життя вважав, що моя робота — рятувати людей.

          Вона нахилила голову.

          — Я знаю.

          — І я непогано справлявся.

          У кутику його губ з’явилася ледь помітна усмішка.

          — Інколи.

          Міа дивилася на нього уважно.

          — А потім з’явилася ти, — він перевів на неї погляд, — і все стало набагато складніше.

          Вона тихо засміялася.

          — Це звучить не дуже романтично.

          — Це правда.

          Кілька секунд він мовчав, потім раптом зробив крок ближче і простягнув руку, в якій була відкрита коробочка. Міа завмерла. Лео провів рукою по волоссю, ніби трохи нервував.

          — Я не дуже хороший у таких речах.

          — Я помітила.

          Він хмикнув. Потім дістав із коробочки обручку, але дивився не на неї, а на Мію.

          — Пам’ятаєш, ти колись сказала, що я завжди рятую тебе.

          Вона тихо кивнула.

          — Я тоді пообіцяв, — його голос став тихішим, — що завжди це робитиму, але правда в тому… що без тебе я б давно зламався.

          Міа опустила погляд на кільце. Платина. З камінчиком. Дороге. Стримане. Як він. Лео ледь усміхнувся.

          — Тож у мене є до тебе пропозиція.

          Міа дивилася на нього, не моргаючи.

          — Я можу і далі намагатися рятувати світ…— він трохи нахилив голову, — або ми можемо просто врятувати одне одного.

          Кілька секунд між ними стояла тиша, потім він опустився на одне коліно і тихо сказав:

          — Вийдеш за мене, Міа?

          Вона дивилася на нього довго, потім раптом міцно обійняла його.

          — Я ж уже казала…— її голос був тихим, — я нікуди не піду без тебе.

          Лео видихнув і притиснув її до себе, за їхніми спинами тихо шуміло море. Міа ще кілька секунд тримала його в обіймах, потім трохи відсторонилася. Її очі блищали.

          — То що… — тихо сказала вона, — ти так і стоятимеш на одному коліні?

          Лео ледь усміхнувся.

          — Якщо треба.

          — Треба, — вона простягнула руку, — інакше це буде найдивніша пропозиція в історії.

          Він тихо хмикнув.

          — Знаєш… я ніколи не думав, що доживу до цього моменту.

          Він обережно взяв її руку, його пальці були теплими, трохи шорсткими. Він на секунду затримав погляд на її долоні, наче запам’ятовував, потім повільно надів кільце. Міа дивилася на нього і тихо усміхалася.

          — Тепер все офіційно?

          — Тепер ти від мене нікуди не дінешся.

          — Я ж уже казала.

          Вона знову обійняла його. Лео підвівся і притиснув її до себе. Море шуміло зовсім поруч. Вітер розвівав її волосся, і вона засміялася, намагаючись прибрати пасма з обличчя. Він дивився на неї. Довго. Наче досі не міг звикнути до того, що вона справді тут. Поруч. Жива. Його. Міа підняла голову.

          — Що?

          Лео похитав головою.

          — Нічого.

          Вона підозріло примружилася.

          — Я знаю цей погляд.

          — Я просто думаю.

          — Про що?

          Він на секунду перевів погляд на море. Хвилі накочувалися на берег. Так само, як і тоді, але тепер усе було інакше. Він знову подивився на неї.