Глава 4. Право на вибір

Ранок у будинку настав тихо. Світло просочувалося крізь жалюзі вузькими смугами і падало на підлогу. У кімнаті було тепло — камін, мабуть, ще трохи тлів після ночі. Я прокинулася першою. Кілька хвилин я просто лежала, дивлячись у стелю. Пам’ять поверталася дивно. Не одразу. Не повністю. Але тепер вона вже не була порожньою. У ній з’являлися шматки. Картини. Відчуття. І всі вони були пов’язані з ним. Я повільно повернула голову. Лео лежав поруч, але теж вже не спав. Він дивився у вікно. Його обличчя було спокійним, але я одразу зрозуміла — він не відпочивав. Він думав.

          — Ти не спиш, — тихо сказала я.

          Лео повернув голову.

          — Ні.

          Він відповів коротко. Я дивилася на нього кілька секунд. Тепер, коли пам’ять почала повертатися, я бачила більше, бачила, як він напружує плечі, коли рухається. Як обережно перевертається на бік. Як іноді затримує подих, щоб не показати біль.

          — Спина? — тихо запитала я.

          — Дрібниці.

          Він сказав це так само спокійно, але тепер я знала, це ніколи не було «дрібницями». Я повільно сіла.

          — Я дещо згадала.

          Лео одразу напружився.

          — Що саме?

          — Багато.

          Я дивилася на нього.

          — Не все, але достатньо.

          Кілька секунд ми мовчали. Лео відвів погляд.

          — Міа…

          Я поклала руку на його долоню.

          — Я знаю, що сталося.

          Він нічого не відповів. Його пальці ледь помітно стиснулися.

          — І я знаю, що ти досі думаєш, що винен.

          Тиша. Лео повільно забрав руку.

          — Мені треба в штаб.

          Я здивовано підняла брови.

          — Сьогодні?

          — Так.

          Його голос був занадто рівним.

          — Мені мають сказати результати обстеження.

          Він підвівся з ліжка. Повільно. Наче тіло більше не слухалося так, як раніше. Я дивилася на нього і вперше за довгий час відчула тривогу.

          Лео був у кухні. Задзвонив телефон. Розмова була короткою. Навіть занадто. Лео стояв біля вікна, тримаючи телефон біля вуха. Я була в кухні, чула кожне слово.

          — Ми переглянули результати обстеження. Через травму хребта ми не можемо допустити вас до роботи інструктором. Це остаточне рішення.

          Лео мовчав.

          — Ви чудовий офіцер, спеціаліст, але ми не можемо ризикувати. Ви достатньо зробили для всіх нас, пора подумати про відпочинок. Пожити для себе, родини.

          Тиша.

          — Я зрозумів, — коротко сказав він. І відключив телефон. У кухні було тихо. Я дивилася на нього.

          — Що сказали?

          Лео не одразу відповів. Він стояв спиною до мене. Руки впиралися в край стільниці.

          — Все, — його голос був рівним, — мене списали. Остаточно.

          У кухні стало дуже тихо. Я повільно підійшла ближче.

          — Лео…      

          Він похитав головою.

          — Все нормально.

          Але я бачила. Його плечі напружені. Пальці стискають край стільниці так сильно, що кісточки біліють.

          — Я просто… — він тихо видихнув, — трохи прогуляюся.

          Я дивилася на нього і раптом відчула дуже дивну тривогу, наче щось починає змінюватися.

          Він поїхав пізно ввечері. Я заснула на дивані біля каміна. Коли я прокинулася, у будинку було тихо. Занадто тихо.

          — Лео?

          Ніхто не відповів. Я підвелася і пішла на кухню. Там було порожньо. Машини біля будинку теж не було. На столі лежала записка. Я відразу впізнала його почерк. Моє серце раптом почало битися швидше. Я розгорнула папір.

          «Я забрав у тебе занадто багато. Тепер ти вільна. Знайди своє щастя. Я доведу до кінця те, що мушу. Сподіваюсь, колись ще побачу тебе. Завжди твій. Лео»

          Кілька секунд я просто дивилася на слова. Не рухаючись. Потім повільно опустила записку на стіл. У кухні було тихо.

          — Тепер ти знову вирішив за нас обох… — прошепотіла я, заплющивши очі. У грудях з’явилося знайоме відчуття. Те саме. Яке я відчувала тоді, коли втратила все. Тільки тепер це було ще болючіше, бо цього разу я пам’ятала, як сильно його кохаю. І не знала, чи вистачить мені сил боротися за нього знову.