Глава 3. Старі знайомі

Через кілька місяців

          Дверний дзвінок пролунав раптово. Я здригнулася. У будинку було настільки тихо, що звук пролунав майже різко. Я кинула швидкий погляд у бік сходів, що вели вниз, у спортзал. Там було тихо. Мабуть, Лео не почув. Я підійшла до дверей і на секунду зупинилася Незнайомці сюди навряд чи приходять. Я відчинила. На порозі стояв чоловік. Високий, широкоплечий, приблизно того ж віку, що й Лео. Його погляд одразу зупинився на мені. Він дивився кілька секунд уважно, ніби щось перевіряв, потім тихо сказав:

          — Міа.

          Я трохи розгублено кивнула.

          — Так… А ви…?

          Він коротко видихнув, ніби щойно переконався в чомусь.

          — Кріс.

          Кілька секунд тиші.

          — Друг Лео. Ти мене просто не пам’ятаєш.

          Я відчинила двері ширше.

          — Заходьте.

          Він увійшов, повільно оглянувши будинок. Його погляд ковзнув по кімнаті, по сходах, по каміну. Наче він уже був тут раніше, або просто уявляв цей будинок багато разів. Я зачинила двері.

          — Лео внизу, — сказала я, — у спортзалі.

          Кріс кивнув, але не рушив одразу. Замість цього він уважно подивився на мене.

          — Значить… це правда.

          Я трохи напружилася.

          — Що саме?

          Він відповів не одразу.

          — Ти не пам’ятаєш його.

          Я мовчки кивнула. Кріс опустив погляд на підлогу, потім тихо хмикнув.

          — Дідько…

          Я обережно сказала:

          — Лікарі кажуть, що пам’ять може повернутися з часом.

          Він підняв очі.

          — Я сподіваюся.

          Ми кілька секунд мовчали. Я показала на кухню.

          — Хочете кави?

          Він ледь усміхнувся.

          — Якщо вона така ж, як раніше… тоді так.

          Я не зовсім зрозуміла, що він мав на увазі, але пішла на кухню. Кріс пішов слідом. Коли кавомашина тихо загуділа, я раптом помітила, що він дивиться на мене так, ніби намагається щось зрозуміти.

          — Що? — запитала я. Він похитав головою.

          — Просто дивно.

          — Що саме?

          Кріс трохи задумався.

          — Я ніколи не думав, що побачу Лео в такому житті.

          Я поставила чашку перед ним.

          — У якому?

          Він провів пальцями по краю чашки.

          — У тихому.

          Я трохи всміхнулася.

          — Він не виглядає тихим.

          Кріс коротко хмикнув.

          — Ти навіть не уявляєш, наскільки.

          Я сіла навпроти. Кілька секунд ми мовчали, потім я тихо запитала:

          — Він давно не спить ночами?

          Кріс підняв на мене погляд.

          — Ти помітила.

          — Це складно не помітити.

          Він повільно кивнув.

          — Так. Це давно.

          — Через війну?

          Кріс відповів не одразу.

          — Через усе.

          Я опустила очі на чашку.

          — Він нічого не говорить.

          — Він ніколи не говорить, — тихо сказав Кріс. Я трохи знизала плечима.

          — Я помітила.

          Кріс раптом усміхнувся, але усмішка вийшла сумною.

          — Ти єдина людина, якій він дозволяв бути поруч, коли йому було погано.

          Я завмерла.

          — Дозволяв?

          — Так.

          Він трохи відкинувся на спинку стільця.

          — Лео не любить, коли його бачать слабким.

          Я тихо сказала:

          — Я бачила.

          Кріс уважно подивився на мене.

          — І ти не втекла.

          Я не знала, що відповісти. Кілька секунд тиші. Кріс тихо сказав:

          — Він винить себе у смерті Крісті, у тому, що сталося з тобою, він вміє заганятися.