Глава 2. Життя за інстинктами

За час їх перебування у лікарні, машину Лео відремонтували. За ті гроші, що він в неї вклав, можна було купити ще одну таку, але він вирішив, що хоче лишити саме свою.

          Був приємний сонячний ранок. Лео допоміг Мії сісти в машину. Рухи були обережними, наче він боявся зробити щось неправильно. Вона дивилася на нього уважно, так само, як у перший день, але тепер у її погляді було менше розгубленості і більше спостереження. Машина рушила з парковки лікарні. Кілька хвилин вони їхали мовчки, потім Міа тихо сказала:

          — Я зовсім не пам’ятаю наш дім.

          Лео коротко кивнув.

          — Знаю.

          Вона подивилася на нього.

          — Але ти пам’ятаєш.

          — Так.

          Міа трохи задумалася, потім тихо сказала:

          — Значить… доведеться починати спочатку.

          Лео нічого не відповів, але його руки на кермі трохи сильніше стиснулися.

          Машина зупинилася перед будинком. Я дивилася у вікно і намагалася зрозуміти, що відчуваю. Нічого. Ні впізнавання. Ні тепла. Ні страху. Просто будинок, світлі стіни, велике подвір’я, доріжка до дверей, гарний басейн, тераса з красивими меблями.

          — Це… наш дім? — питаю я тихо. Лео глушить двигун.

          — Так.

          Він виходить із машини і обходить її, щоб відкрити дверцята з мого боку. Я помічаю, що він рухається обережно. Повільніше, ніж звичайні люди.

          — Тобі боляче? — питаю.

          — Нормально.

          Його голос спокійний, але я бачу, як він трохи напружує плечі, коли подає мені руку. Я беру її, його долоня тепла. Саме в цей момент у мене виникає дивне відчуття, наче картинка з фільму, де я вже тримала цю руку...  Я одразу відпускаю її, не тому, що неприємно, навпаки, саме тому, що занадто… природно. Він це помітив, одразу насупився, але вигляду, що щось не так, не подав.

          — Заходь, — тихо промовив він. Двері відчинилися. У будинку було тихо. Я зробила кілька кроків усередину. Повітря тут пахло кавою. І ще чимось — деревом, теплом, життям. Я повільно озирнулася. Диван. Стіл. Книжки. Картини на стіні. Це був мій дім, але я дивилася на нього, як на готельний номер.

          — Я нічого не пам’ятаю, — розчаровано вимовила я. Лео весь цей час стояв біля дверей та уважно спостерігав за мною

          — Це нормально.

          — Ти дуже спокійно це говориш.

          — Бо лікарі попереджали.

          Я нічого не відповіла. Мене це все трохи дратувало. Пішла далі. Кухня. Чомусь я зупинилася саме тут. Можливо, тому що кухня завжди видає справжнє життя людей. Чашки на полиці. Тарілки в сушарці. Кавомашина. Лео натиснув кнопку… і раптом у тиші з’явився звук. Гудіння. Рівне. Спокійне. Я завмираю. Цей звук… Я знаю його. Я точно його знаю, але коли намагаюся згадати — нічого. Тільки порожнеча.

          — Що? — питає Лео.

          Я швидко кліпаю.

          — Нічого.

          Я відводжу погляд і бачу куртку. Темну. Вона висить у прихожій на гачку біля дверей. Я дивлюся на неї трохи довше, ніж потрібно.

          — Це твоя?

          — Так.

          — Ти її часто носиш?

          — Раніше.

          Я киваю, наче це звичайна розмова, але всередині знову з’являється дивне відчуття. Картинка... Я вже бачила цю куртку. Дуже багато разів. Я бачила на ній кров… Лео ставить чашку на стіл, потім раптом упирається руками в край стільниці. Повільно. Я бачу, як напружуються його плечі.

          — Лео?

          Він мовчить. Кілька секунд просто стоїть так, наче пережидає щось.

          — Спина? — питаю я.

          — Дрібниці.

          Я дивлюся на нього, на його руки, що стискають стільницю, на те, як він трохи схиляє голову. Раптом у мене виникає дуже дивне відчуття, наче я вже бачила цю сцену. Саме так. Ті самі руки, ті самі плечі, та сама поза. Я моргаю і відчуття зникає.

          — Міа…

          Я піднімаю очі.

          — Так?

          — Якщо щось буде дивним… або незрозумілим…

          Він трохи повертається до мене.

          — Просто скажи.

          Я дивлюся на нього кілька секунд, та підсвідомо відчуваю одну річ - я не пам’ятаю цього чоловіка, але чомусь йому довіряю.

          — Добре, — тихо кажу я.

          Я довго стою на кухні після того, як Лео виходить. Будинок чомусь дуже тихий. Настільки тихий, що я починаю чути дрібниці: як працює холодильник, як щось тихо клацає в трубах, як кавомашина повільно затихає після того гудіння. Я проводжу рукою по столу, дерево тепле, наче я робила це багато разів, але пам’ять мовчить.