Глава 5. Час вирішувати

Наступного ранку повітря було незвично тихим. Я прокинулася рано. Лео вже не було в ліжку. З кухні долинав знайомий звук кавомашини. Я накинула халат і вийшла. Він стояв біля стільниці. Спиною до мене. Як завжди.

          — Ти знову прокинувся раніше.

          Він ледь повернув голову.

          — Звичка.

          Я підійшла ближче. Взяла чашку.

          — Погано спав?

          — Бувало краще.

          Ми обидва розуміли чому. Розмова вчора залишила слід. Я вже хотіла щось сказати, та в цей момент у двері подзвонили. Ми обидва завмерли. Лео навіть не обернувся, але я відчула, як напружилися його плечі. Він уже знав. Я підійшла до дверей. Відкрила. Крісті. Звісно. Вона стояла так, ніби була тут уже не раз. Спец.одяг, що гарно підкреслював фігуру. Окуляри. Чорна куртка. Спокійний погляд і та сама усмішка.

          — Доброго ранку, Міа.

          Я не відповіла одразу.

          — Ти швидко знайшла будинок.

          Вона ледь знизала плечима.

          — Наш Лео не дуже добре ховається.

          З кухні пролунав його голос. Спокійний.

          — Крісті. Чим зобов'язаний візиту?

          Вона перевела погляд через моє плече і її усмішка стала трохи ширшою.

          — Я думала, ти вийдеш привітатися.

          Він підійшов ближче. Зупинився за кілька кроків від нас, його погляд був холодний.

          — Чого ти хочеш?

          Крісті зітхнула.

          — Завжди так прямо.

          Вона зайшла всередину, навіть не питаючи. Я відійшла вбік. Вона оглянула будинок. Камін. Вікна. Кухню. І зупинилася.

          — Затишно. Мило. Не думала, що колись побачу тебе в такому місці.

          Лео не відповів. Вона перевела погляд на мене.

          — Ти знаєш, що він був одним із найкращих?

          Я спокійно сказала:

          — Я здогадуюся.

          — Ні.

          Вона похитала головою.

          — Ти не здогадуєшся. Ми з ним витягували людей із ситуацій, де шансів не було.

          Її голос був спокійний, майже теплий.

          — Він створений для цього.

          Я відчула, як повітря стало важчим, але відповіла так само спокійно:

          — А тепер він живе тут.

          Крісті подивилася на мене уважніше.

          — Саме це я і намагаюся зрозуміти.

          Тиша. Лео зробив крок вперед.

          — Скажи вже.

          Вона повернулася до нього і її погляд став серйознішим.

          — Є завдання. І нам потрібен ти.

          Тиша стала майже фізичною. Я не дивилася на Лео. Не могла. Крісті продовжила тихіше:

          — Це не для новачків.

          — Я більше не працюю.

          — Ти ніколи не переставав.

          Їхні погляди зустрілися. Я відчула, як серце почало битися швидше. Ось він. Той момент. Про який вона говорила вчора. Крісті тихо додала:

          — І ти це знаєш.

          Я нарешті подивилася на Лео. Його обличчя було спокійним, але я бачила. Він думав. І тоді Крісті сказала останню фразу. Майже тихо.

          — Це може врятувати багато людей, але буде складно.

          Я відчула, як щось всередині стиснулося. Бо саме це завжди було його слабкістю. Лео мовчав. Кілька секунд. Потім він повільно перевів погляд. На мене… І в його очах було те саме питання. Яке він не сказав уголос.

          У кімнаті стало тихо. Я нічого не сказала. Не тому, що не хотіла, а тому що знала — якщо я зараз скажу щось… це буде або неправда, або спроба утримати його силою. А я обіцяла собі ніколи так не робити. Лео дивився на мене. Кілька секунд. Довгих. В його погляді було питання. І щось ще. Надія? Я не знаю. Я просто мовчала. І саме тоді щось у ньому змінилося. Його плечі трохи напружилися. Наче рішення було прийнято. Він перевів погляд на Крісті.

          — Коли?

          Вона відповіла одразу.

          — Сьогодні. Літак через три години. Я буду чекати в аеропорту.

          Тиша. Лео коротко кивнув.

          — Добре.    

          Вона перевела погляд на мене. Кілька секунд уважно дивилася. Наче намагалася щось зрозуміти. Потім ледь усміхнулася.

          — Було приємно познайомитися, Міа.