Глава 3. Життя завжди має свої плани

Світло в коридорі було холодним та занадто яскравим. Лео сидів на стільці біля стіни. Руки зчеплені, погляд упертий у підлогу, він не рухався вже давно. Годинник на стіні тихо відраховував хвилини. Операція тривала довше, ніж він очікував, але він знав, що це нормально. Йому пояснили, він усе запам’ятав, кожне слово, кожен ризик, кожну деталь. Він мусив знати все наперед, всі можливі деталі, подробиці, все, бо так він виживав усе життя — знати все наперед. І все одно… він не міг позбутися відчуття, що знову сидить перед зачиненими дверима, за якими відбувається бій, тільки цього разу він не може зайти. Двері операційної нарешті відчинилися, Лео підвівся миттєво, лікар втомлено зняв маску.

          — Операція пройшла добре.

          Лео завмер, але лікар продовжив:

          — Міома була значно більшою, ніж ми очікували, нам довелося видалити її разом із маткою.

          Слова прозвучали рівно, спокійно, але Лео зрозумів одразу - це означало тільки одне… Лікар додав тихіше:

          — Вона більше не зможе мати дітей.

          Кілька секунд у коридорі стояла тиша. Лео повільно кивнув, неначе прийняв інформацію, наче вже почав складати її в голові.

          — Вона в порядку?

          Це було єдине, що він запитав. Лікар кивнув.

          — Так, але є невелика реакція на наркоз… вона не одразу прийде до тями.

          Це була звичайна фраза, медична, але для нього вона прозвучала зовсім інакше.

          — Наскільки довго це може тривати?

          Лікар уважно подивився на нього.

          — Це нормально, просто організм відновлюється, впродовж кількох годин.

          Лео мовчки кивнув, його обличчя залишалося спокійним, майже беземоційним, але лікар, здається, щось відчув.

          — Вона сильна і операція пройшла чисто.

          Лео тихо відповів:

          — Я знаю.

          Його провели до палати. Міа лежала нерухомо, бліда, з повільним рівним диханням. Він зупинився біля ліжка, кілька секунд просто дивився на неї, мов би переконувався, що вона тут, що вона дихає, що він знову встиг. Він обережно сів поруч і взяв її руку, вона була холоднішою, ніж зазвичай, він повільно стиснув її пальці.

          — Міа…

          Його голос прозвучав тихо, вона не відповіла. Хвилини тягнулися повільно, безкінечно повільно. Він сидів нерухомо, погляд не відривався від її обличчя. Холод вкотре пройшовся по його спині, зараз він відчув той самий страх, той, який з’являвся тільки в одному випадку, коли він не був упевнений… що зможе когось врятувати.

          Лео розбирали протирічні емоції: з одного боку, він був розгублений, бо не знав, як правильно сказати їй все, як вона відреагує, він хвилювався, що це може зовсім її зломити. З іншого боку він був дуже злим, навіть лютував – знову промах! Як він міг не помітити її стан раніше?! Вони звісно могли б цього уникнути! Чому вона не сказала йому? Невже вона настільки йому не довіряє? Вони вже стільки років жили разом, вона, хоч і не свідомо, стала частиною його життя, його нарешті хтось чекав вдома, він справді був комусь небайдужим, потрібним… І тепер він не міг зрозуміти, як так сталося, що він упустив такий стан Мії, він був поруч, але за своїми проблемами та роботою ледве її не втратив. Лео звісно був трохи ображеним і на неї – вона ж розуміла навіть більше про їх стосунки, чим він міг сам усвідомити, і, все ж, мовчала стільки часу. Чого вона насправді боялася? Лео здогадувався… Він на секунду піджав губи, погляд став крижаним, він був готовий зберегти її любою ціною, навіть – власного життя, якщо це буде необхідним! Це відкриття його шокувало – він… покохав її? Лео шумно вдихнув повітря і похитав головою, зараз він був не готовий аналізувати це, головне – щоб вона скоріше прийшла до тями, а з іншим… вони якось впораються, принаймні, він на це сподівався.

          Його рука  весь цей час стискала її долоню, чомусь таку прохолодну зараз... Монітори тихо пищали десь поруч, рівно, спокійно. Лікарі сказали, що операція пройшла добре. Він чув це, але його мозок відмовлявся приймати ці слова як факт. Лікарня. Лео ненавидів лікарні. Не запах ліків, не білі стіни, не тишу, яка тут завжди була занадто гучною, його дратувало інше, безсилля. Багато років він жив у світі, де будь-яку проблему можна було вирішити, швидше, точніше, жорсткіше. У його світі завжди був план, завжди була дія, завжди був наступний крок, завжди був план «Б»… А тут… Тут він сидів на стільці і просто чекав, як звичайна людина. Його пальці трохи сильніше стиснули її руку, вона була маленькою в його долоні, крихкою. Від цієї думки всередині щось різко стиснулося. Він бачив смерть десятки разів, сотні, навіть більше…  Він звик до неї… Але ніколи раніше ця думка не була настільки особистою. Лео повільно підняв голову і подивився на Мію. Темне волосся її розсипалося по подушці, обличчя було блідим після операції, занадто тихим. На місіях він завжди знав, що робити, а тут… Він не знав і це злило його. Він був розлюченим - на лікарів, що були занадто спокійними, на ситуацію, яку він вже не міг змінити, на себе, що він не помітив раніше, як їй стає гірше, на неї, яка мовчала до останнього, бо не довіряла йому. Його щелепа трохи напружилася, контроль - він усе життя тримав контроль. А зараз… чи не вперше за останні роки не контролював нічого. Його погляд машинально ковзнув на годинник на зап’ясті, секундна стрілка рухалася рівно, він дивився на неї кілька секунд, а потім тихо зняв годинник і поклав його на тумбочку, час тут нічого не вирішував. Він знову подивився на Мію і обережно провів пальцем по її руці, ледь торкнувся, наче боявся, що вона зникне.