Розділ 6

Загадки з минулого

Чергова чайна церемонія, як завжди, вдалася. Вони вдосталь насміялися і згадали багато позитивних робочих ситуацій. Раптом у Марини задзвонив телефон. Як виявилося, це були нові орендарі, які збиралися прийти о другій годині й подивитися на те, які речі з тих, що є в офісних кабінетах, їм потрібні.

Дзвінок нагадав, що це їхній останній робочий день, і це могло означати тільки те, що потрібно збиратися. Вони домовилися продати всю техніку та меблі з їхнього офісу наступним орендарям. Що вони не захочуть забирати, то нехай викинуть на вулицю. Олені боляче було залишати щось із минулого, хоча б навіть цей акваріум, хоча Марина й пропонувала їй забрати його додому.

— Ну ось і все, — витримавши невеликі паузи між словами, з ностальгією промовила Марина. — Ти тоді не поспішаючи збирайся, а я піду й теж зберу деякі речі. І трошки ще посиджу на своєму робочому місці. Вище ніс, подруго, — ми обов'язково щось придумаємо, не переживай.

Марина вже пішла, а Олена знову залишилася сама у своєму кабінеті, з яким так не хотіла розлучатися. Вона почала повільно збирати речі, які здебільшого знаходилися на її робочому столі. Складала їх із великими труднощами, ніби відрізала від себе щось. Майже кожна річ була наповнена спогадами яскравих років життя, її успіхів і стрімкого кар'єрного зростання.

— Ніколи не могла подумати, що ось таким чином прощатимуся зі своєю улюбленою роботою, — ледве чутно вимовила вона.

У цей час на її обличчі знову виступили сльози, що падали прямо на підлогу, прокотившись спочатку по щоках. Зараз вона вже не думала про туш і свій зовнішній вигляд. З залізної жінки Олена перетворилася на дуже вразливу дівчинку.

З рікою сліз у пам'яті прокотилися її дитячі спогади. Мами більше не було — вона залишилася зовсім сама. Раніше Олена розповідала б усе їй, але зараз про своє горе, крім Марини, було нікому. Мама б точно підтримала її, а батько, як завжди, посміхнувся б і сказав щось на зразок: «Нічого, Лєно, це ж те, від чого ти точно відштовхнешся і полетиш далі».

Щодо батька Олени, то він був доброю і, зрідка, зовсім загадковою людиною. Чомусь вона зараз згадала, як він все жартував, що в цьому світі він працює секретним агентом, хоча насправді його діяльність полягала в тому, щоб подорожувати гранями уявного світу, про існування якого безліч людей навіть не підозрювали.

— Моє завдання полягає в підтримці рівноваги в нашому світі, — з посмішкою говорив він.

Але Олена знала, що він електрик, працює в трамвайному депо, яке розташоване на вулиці Свердлова, прямо за гаражним масивом. До того ж вона була в нього на роботі й не раз бачила, як він виконує свої обов'язки. Володимир Сергійович умів бути дотепним і точно знав, як розвеселити Олену й маму в найбільш слушний момент. Буває, що його жарт заряджав всіх, і вони котилися зі сміху, а він ще й додавав. Ось так проводили вечори — від кухні до сну, вони розходилися задоволені й щасливі. Для Олени він був найкращим батьком, якого, здавалося, ніде більше не знайти в цьому світі, ані й у цілій галактиці.

Коли Олена підросла, вона почала помічати, як іноді до будинку під'їжджає чорна «Волга» і забирає батька. Тоді він говорив, що це його друзі, і він із ними їздить у робочих справах. Вона не надавала цьому великого значення, але з часом почала підозрювати, що батько має якісь таємниці, і він явно не простий електрик. Для Олени всі ці таємниці були загадкою, яку вона намагалася розгадати.

— Якби тато був не електриком, а якимось високопоставленим чиновником, — думала вона, — тоді б у них було більше грошей, і вони б жили більш заможно, а не на околиці міста, а ближче до центру.

Хто ж насправді був Володимир Сергійович, так і залишилося загадкою, прикритою життям простої, нікому не примітної людини. За всі роки Олена так і не наважилася запитати у батька більше, ніж він сам їй розповідав. На її запитання він відповідав, що це його хороші знайомі. Та й мама мовчала — можливо, вона і знала щось, але навіщо була залучати маленьку дівчинку до таких справ?

— Ох, як мені вас не вистачає зараз. Якби я тільки знала, що ви так рано підете, я б не гуляла до пізнього вечора на вулиці, а сиділа б із вами, і за кухликом гарячого чаю ми б говорили про все на світі. Тато б нас смішив, як завжди, а ми з тобою пекли б випічку, від якої смачно пахло на весь під'їзд, — думала Олена, подумки звертаючись до мами.

Раїсі Степанівні було важко набриднути, бо вона була справжнім фахівцем-педагогом, завжди налаштованою на спілкування з донькою. Саме тому виховання було дуже делікатним, а Олена росла зразковою дівчинкою. Але, самі розумієте, у підлітковому віці починаються перші походи в кіно, а потім і перше кохання. Це був кінець вісімдесятих, а життя вулиці тільки починало диктувати молоді нові тренди моди й музичні стилі, що, в основному, приходили із західної культури. Цілий достаток нового й небезпечного відкривався для молоді.