Розділ 5

Незламні робочі традиції

За поведінкою Олени Марина зрозуміла, що у подруги почалася сильна істерика, тому вона сіла поруч і почала гладити її волосся та плечі — таким чином вона хотіла хоч якось заспокоїти подругу. Марина й сама була в не менш розпачливому стані, але зараз більше переживала за Олену. Вона знала, що подруга пережила коли зник її батько, і найбільше зараз боялася за психічний стан дівчини.

Вони сиділи так ще якийсь час, а музика грала, але ніхто на неї не звертав уваги. Олена то переставала плакати, то на неї накочували якісь спогади, і сльози бігли струмком. Під час роздумів над тим, як заспокоїти подругу, Марині спала на думку цікава ідея...

— Олюня, а давай поп'ємо чаю? Адже зараз уже майже одинадцята година! — вимовила завзято Марина.

У цей час, за символічним обрядом, вони мали пити чай із колективом, якого тепер поруч уже не було — усі втекли з майже потонулого корабля, і їх можна було зрозуміти: у кожного своя сім'я, потрібно оплачувати комунальні послуги, та й загалом просуватися далі. Час не стоїть на місці.

Олена начебто як повернулася зі своїх внутрішніх коридорів пам'яті, у яких загубилася, немов маленька, беззахисна дівчинка.

— Точно, зараз ми ж маємо пити чай. Давай, Марино! — сказала вона, підхопивши подругу, витираючи сльози та туш, що зовсім потекла. — Востаннє поп'ємо чаю, адже в нас це традиція. Що-що, а традиції вони вже точно не зламають, — заявила Олена.

Говорячи це, вона розуміла, що людині поруч із нею зараз так само важко, тому щосили намагалася зобразити посмішку, хоча в результаті вийшло не дуже.

— Ти поки постав чайник, а я зараз прийду. Я вчора спекла мафіни з шоколадом за новим рецептом, хочу, щоб ти оцінила мою кулінарну творчість, — промовила Марина.

— Ти ж знаєш, Марино, як я завжди оцінювала твої кулінарні здібності, — відповіла подруга.

Олені ще зі студентських років подобалися шедеври, які готувала Марина. І вона навіть іноді заздрила її кулінарним талантам. Олена теж любила готувати, і в неї виходило добре, але, як їй здавалося, подруга вкладала свою душу в приготування їжі. У неї справді був талант.

Марина посміхнулася і промовила:

— А в тебе, Олено, виходять найкращі компліменти моїм недоталантам. І вийшла за двері, щоб сходити за випічкою до свого кабінету.

Ледве через кілька хвилин стало чути, як Марина мчить коридором. Вона в прямому сенсі слова залетіла до кабінету, тримаючи в руках прозорий пакетик, у якому можна було роздивитися п’ять невеликих шоколадних кексів, таких апетитних, що Олені захотілося їх спробувати негайно.

— Я тут таке згадала! — ще від дверей, ледве стримуючи сміх, промовила Марина. — Пам'ятаєш, як я постукала до тебе в кабінет, коли вже закривався наш бізнес-центр? У тебе по підлозі скрізь розкидані аркуші, ти сидиш посеред кімнати і щось бурмочеш про себе. Я така ще подумала: «Що це вона робить, уже треба виходити, а вона розсілася посеред кабінету, та й ще з якимись паперами». А ти випалила: «Що, уже обід?». І прям так серйозно, що я подумала на частку секунди, що з тобою щось не так. Але мене так пробрав сміх, що я не стрималася. А ти раптом так різко відреагувала і ще сказала: «Ти чого смієшся, Марино, я серйозно питаю, уже обід?!»

— Так, пам'ятаю, — уже з веселими нотками в голосі пробурмотіла Олена.

Загальний сміх заповнив кабінет, а на очах більше не виступали сльози — хоча б на деякий час їй вдалося вийти з того стану, в якому вона була ще хвилину тому.

— Просто тоді мав вийти серйозний номер, я власноруч намагалася зібрати докупи всі сторінки, щоб вони мали дуже цікавий вигляд. Поки возилася з цим, не помітила ні обіду, ні навіть того, що на вулиці вже вечір.

— Я потім вже зрозуміла, але ти уяви цю картину, — і Марина знову почала сміятися.

— Ніколи не забуду, як ми починали. Як ночами не спали, розробляючи макети, розбираючи матеріал і просто базікаючи до самого ранку. А потім виходили на вулиці міста, яке ще не прокинулося, і до самого світанку гуляли парком — як не крути, це було незабутньо, — сказала Олена з теплом у голосі.

— Так, подруго... Стільки спогадів... Але майбутнє виявиться яскравішим і цікавішим. Тому підняти вітрила — і вперед, у світле майбутнє! — оптимістично додала Марина.

— Думаю, що так, Марино. Мені не хочеться відпускати таке прекрасне минуле, — сказала Олена.

— Треба відпустити, буде щось краще! — з упевненістю в погляді промовила Марина. Хоча не докінця вірила своїм словам, але якщо б і вона була в такому стані як подруга, то це було б набагато гірше.

І в ту мить вони затихли і просто пили чай, літаючи в своїх думках — обидві подруги розуміли, що настає складний період у їхньому житті, але так не хотілося про це думати. І найбільше не хотілося заглядати в майбутнє, бо там поки що не було видно світла в кінці тунелю.