Розділ 4

Директорський кабінет

Ще вчора вона була директором знаменитого журналу, а сьогодні… Сьогодні вона поспішала вирішити головне питання, пов'язане з випуском останнього номера, який має бути виданий і надрукований точно в строк. Олена віддала останнє доручення і мало не заплакала, коли з ностальгією подивилася на свій затишний кабінет. Вона обережно увійшла до нього і, просто стоячи біля входу, якийсь час розглядала все, що в ньому було, ніби вперше тут опинилася.

Усе лежало на своїх місцях, як завжди. На столі була стопка документів, які потрібно було сьогодні підписати, у кутку кімнати — невеликий акваріум на білій тумбочці. Колись його Олені подарував колектив на честь першого ювілею журналу — на п'ятиріччя. Цей день був як день народження маленької дитини. Саме таким вона бачила свій журнал — рідною дитиною.

Олена, не поспішаючи, підійшла до акваріума, у якому у вируючій воді плавали рибки. За звичкою вона взяла корм із коробочки, що стояла поруч, і насипала його у воду, вимкнувши при цьому подачу повітря. За два роки вперше їй захотілося поговорити з акваріумними мешканцями, які нічого не розуміють. Раніше у неї просто не вистачало часу на подібні дурниці.

— Ви нічого не знаєте, але скоро вам доведеться переїжджати, а мені — розпрощатися з вами. Сподіваюся, що вас візьмуть у хороші руки й годуватимуть вранці, як я це робила протягом усіх цих трьох років, — сказала вона з глибоким зітханням і ще раз із сумом у душі оглянула свій кабінет.

Погляд, що блукав кабінетом, мимоволі зупинився на розкішному білому шкіряному кріслі, у якому вона любила міркувати про майбутні справи на завтра, подовгу затримуючись після робочого дня. Немов віддаючи належне цьому сакральному місцю, Олена сіла в крісло й спробувала подумати про те, що буде завтра. Але, крім думок про страшну невідомість, їй нічого не спадало на думку. І раптом, після кількох хвилин роздумів, дівчина підскочила з крісла, ніби щось згадала.

— Точно! — з якимось ентузіазмом вимовила вона і кинулася в іншу частину кабінету, де стояла музична колонка. Взявши сумочку й швидко порившись у ній, Олена дістала свій плеєр, щось швидко натиснула, потім поставила його на своє місце в колонці. Уже за мить кімнату заповнили нотки улюбленої мелодії фортепіано, а Олена, почувши її, якось навіть розслабилася, знову сіла в крісло й знову спробувала подумати про завтрашній день. Але з другої спроби нічого не вийшло, а всі її дії не принесли бажаного результату.

Зараз вона намагалася не думати, що завтра їй уже не треба приходити на роботу. Але думки самі починали лізти в голову. Як грабіжники, вони забирали її гарний настрій, який уже й так майже був на нулі. Обличчя знову набуло сумного виразу, і десь п'ятнадцять хвилин вона сиділа нерухомо, мов статуя. При цьому всередині дівчина намагалася знайти точку рівноваги. Але яка могла бути мова про рівновагу, якщо зараз руйнувалася її кар'єра, збудована копіткою працею й багатьма безсонними ночами? Олена була з тих, хто ставив роботу на перший план, для кого робота й кар'єра були всім: і будинком, і сім'єю, і, без сумнівів, великою частиною її внутрішнього світу.

Можливо, вона так би й сиділа ще довгий час, але з боку дверей почувся голос…

— Лєна, це я, ти тут? — обережно відчинивши двері, до кімнати зазирнула дівчина.

— Заходь, — тихим голосом відповіла Олена.

Це була Марина, яка поспіхом приїхала і була одягнена в чорні суворі штани, туфлі на шпильках такого ж кольору й білу сорочку. Вона теж дуже важко переживала те, що відбувалося, але найменше хотіла показувати свої емоції. Можливо, через холоднокровність, притаманну людині, що керує великою кількістю працюючого персоналу. За роки своєї діяльності Марина навчилася тримати себе в емоційній рівновазі. Для цього вона відвідувала психологічні тренінги, читала безліч книжок з даної тематики й займалася саморозвитком. Олена також колись із нею побувала на одному з таких тренінгів, але, як їй здалося, нічого хорошого звідти не винесла — тільки даремно витратила гроші й час.

— Скільки спогадів, — пошепки промовила Олена, залишаючись сидіти в кріслі із заплющеними очима й зберігаючи зовнішній спокій, хоча всередині кипіли емоції, забарвлені чи то гіркотою, чи то цілковитим відчаєм.

— Так, подруга, — коротко відповіла Марина. — Ми це пройдемо разом! Вона підійшла до крісла, у якому сиділа її подруга. Швидко оцінивши ситуацію й стан, Марина дійшла висновку, що та перебуває у крайній формі відчаю й, гнівається на те, що відбувається — хоча б навіть через те, що її обличчя виглядало похмурим, а права рука була затиснута в кулак.

Хвилинну тиші, що запанувала, порушувала лише мелодія фортепіано, майже непомітна для уваги цих двох.

— Я навіть не можу уявити, як ми тепер житимемо й що робитимемо далі... Вони не мають права, Марино, не мають права закривати його! Ми створили його своїми руками. Щоб що? — Олена підвищила голос і вже перейшла на крик — щоб узяти й закрити його за те, що ми нібито перейшли комусь дорогу?

Із цими словами з неї вирвалися вся гіркота й розпач, що вона щойно намагалася приховати під уявною пеленою спокою. Олена спочатку тихо заплакала, а потім почала ридати голосно. Якби не зачинене вікно, її б почули навіть на вулиці. Марина підійшла до неї й почала заспокоювати якимись зовсім банальними, але зараз такими необхідними фразами.

— Олено, не плач — усе буде добре. Все виправиться, може, це й зовсім якесь непорозуміння, — говорила Марина, намагаючись хоч якось заспокоїти Олену, яка ревіла, не зупиняючись.