16. Кінець.

ВІД НИНІ НЕ ІСНУЄ

1

За кілька годин над Міллином піднялося в небі сонце. Та промінці його не гріли. Лише дражнили своєю холодною, відстороненою присутністю.

Давид вийшов на двір, пошукати Віктора. Його ніде не було. Як і Ернеста.

— Ернесте? - став гукати Давид. - Де ти?

У відповідь почувся тільки...

— Х-х-х-х-х.

Давид оглянув двір. Його погляд спинився на даху будинку. Там сидів пігріт, узявшись руками за голову.

— Ернесте, що ти там...

— Не підходь, - лише сказав наляканий Ернест.

— Що трапилось?

— Я СКАЗАВ НЕ ПІДХОДЬ! Забирайся звідси. Негайно. Прошу.

— Я не... не розумію.

— С-с-соковита... Срібляста...

— Ернесте?

— Я просив. Просив, мене так не називати. Хіба я не казав, що людини Ернеста нині не існує?

— Ленні, - нижня губа Давида затряслася. - Мені це все не подобається.

— О, не переживай, Давиде, - сказав Ленні, повільно спускаючись по стіні. - Просто... дай те, що мені потрібно.

— Ні, Ернесте, стій. Ти сильніший цього. Опануй себе. Чуєш?

Та Ленні продовжував до нього наближатися. Він підняв одну руку й мовив.

— Лише дай мені те, що тече в тобі. Благаю тебе, друже. Я не зроблю тобі боляче.

— Ернесте, ні!

Пігріт накинувся на Давида, але той устиг вхопити ящик біля себе і відбив звіра в повітрі. Ленні повалився на землю. Давид побіг у дім. За ним слідом істота. Проминувши коридор, Давид забіг у свою кімнату та зачинив на замок двері. З коридору чувся скрип паркету. Тоді пігріт спокійним і дещо ніжним голосом заспівав.

— Ховайсь, ховайсь, мій м'ячику, інакше я знайду. Котись, котись, а я наздожену. Впади, впади, мій м'ячику, тебе я вмить зловлю... Втони, втони... Бо ж я-тебе-втоплю.

Від останніх слів у Давида кров захолола в жилах. Він зайде сюди. Як не через двері, то крізь вікно.

— Ернесте, Ленні не має взяти верх. Він ніхто без тебе. Ти сильніший за нього! Ернесте!

Звуки за дверима стихли. Запала гробова тиша. Раптом із-за вікна виглянули довгі кістляві руки. Те, що побачив Давид, нагадало йому старі фільми жахів, у яких мертвяки вилазили з могил.

— Ернеста немає, малий ти негіднику. Є лише ... Я!

Пігріт пригнув у вікно, розбивши скло на друзки, м'яко приземлився на підлогу, але в кімнаті вже нікого не було.

Давид вибіг з дому, сів на Діанин Велосипед і надавив на педалі. Ленні побіг за ним.

Спустившись звивистою дорогою, Давид повернув у сторону закинутого цукрового заводу. Ввесь час йому хотілося оглянутись, та коли зробив це раз, більше такого бажання не з'являлося. За ним, як скажений пес, біг пігріт. Одним стрибком він минав два метри. Здавалося, йому до снаги й газель спіймати. Набираючи швидкості, Ленні був уже готовий стрибнути на спину Давида, але в останній момент той різко повернув у бік, і пігріт лише дряпнув щиток велосипеда і приземлився на землю. Вп'явся кігтями в асфальт, зупинився і побіг далі за хлопцем. Ця стежка була йому чужою. Давид їхав до березової рощі.

— Хоч би вийшло. Хоч би вийшло, - промовляв Давид, їдучи на шаленій швидкості.

Він спробував закричати. Прокашлявся, а потім закричав ще дужче.

— Що ти робиш, друже? - спитав його Ленні. - У тебе нічого не вийде. Просто... дай мені те, що я хочу. Дай це мені! Воно по праву моє! Я вирощував це в тобі! А тепер віддай!

У відповідь Давид лише закричав знову. Він не міг зрозуміти, чи змінювалося що-небудь. Страх і розчарування прокрадалися в його голову.

— А-а-а-А-А-А! Прошу, спрацюй!

Вітер завивав у вуха. Суха трава лежала мертвою долиною. Сонце безбарвно та холодно світило в небі. Здавалося, все навколо існувало відокремлено, без якої-небудь гармонії. Замість того, щоби бути одним цілим, сонце, небо, трава, вітер існували окремо від усього іншого. І помирали.

Давид закричав востаннє. І ланцюг на велосипеді зірвався. Ноги швидко прокрутилися за інерцією з педалями і Давид, не втримавши рівновагу, перекинувся з велосипеда.

Руки та ноги роздерлися до крові, у вухах задзвеніло, а в очах потемніло. Давид підняв голову і подивився на Ленні. Той задоволено наближався до нього.

Шість метрів.

Чотири метри.

Два метри.

Секунда.

Одна мить.

Давид заплющив очі й уявив собі Діанине обличчя. З'явилася легенька посмішка. Все навколо призупинилося. Навіть вітер покірно стих.

Він розплющив очі. Перед ним стояв Ленні. Рука його тяглася до хлопця і завмерла в повітрі. Пігріт не міг поворухнутися. Його налякані очі забігали і вмить змінилися. Важко сказати як, але в самому погляді з'явилося більше живого. Точніше сказати, людського.

Пігріта знерухомило дежавю. Галюцинація, що кадрами блимала перед очима. Точно так само він недавно протягував свою руку, та замість до смерті наляканого хлопця був камінь, на якому написане запитання “Людини Ернеста нині не існує?”

— Давиде, — прошепотів Ернест. — Пробач, — по його щоці потекла сльозина.

Він розвернувся та побіг геть.

2

У лісі, такому знайомому та водночас чужому, сидів Ернест. Він глянув на свої пазурі та тихо заплакав без сліз.

— Я не можу. Не можу, не можу. Я не хочу так більше. Будь ласка, припини.

— Припинити що? - спитав у нього хтось жіночим голосом.

Ернест підняв голову і побачив Відьму. Ту саму, яка зустрілася йому сотні років тому. Ту саму жінку, яка все це почала.

— Я... Я прошу тебе, відпусти. Благаю, дай мені останній шанс.

— Що ж. Навіть не знаю, любчику. Після нашої останньої зустрічі ти вчинив багато поганого. І робив це із задоволенням.

— Прошу, пробач. Пробач мені. Будь ласка!

— Багатьох відьом ти покарав ні за що за всі ці роки.

Ернест опустив голову.