13

ПОРАЗКИ, ПАДІННЯ

ТА ВІДЧАЙ

1

Наступного дня Віктор відвіз Давида в лікарню. В голові постійно рисувалася картинка того, що їх чекає в палаті. Та реальність виявилася значно суворішою за Давидову уяву.

Світлана лежала на ліжку. Її вигляд уже нагадував покійну людину: бліді губи, сині мішки під очима, худі руки, крізь шкіру яких просвітлювались вени. Вона розплющила очі, спочатку глянула на крапельницю, а тоді помітила Давида.

— Синку, - мовила вона. - Ти прийшов.

Давид глянув на Віктора. Той почав швидко дихати, а потім сказав.

— Я маю ненадовго відійти.

— Синку, - сказала Світлана. - Підійди до мене.

Він поволі почав наближатися, боячись глянути на маму. Світлана взяла його за руку та погладжувала її великим пальцем.

— Синку, глянь на мене. Будь ласка.

Давид все-таки неохоче подивився на неї. Його очі вже налилися слізьми.

— Ми знали, що це станеться, - сказала Світлана. - Не треба проливати сліз. Ти сильний хлопчик. Ти зможеш усе. Чуєш? Усе. Тобі боляче, я розумію. Пробач. Але...

— Годі, - перебив її Давид. - Перестань все це говорити. Твої слова нічого не змінять. Я все одно буду плакати, коли ніхто не бачитиме. Я все одно буду слабким, коли тебе згадуватиму. Нічого не зміниться. Ти просто підеш. А я... А я лишусь. Пробач, мамо, та я не можу лишитись надовше. Мені... мені тяжко.

— ... розумію. Я люблю тебе, синку.

Давид забрав свою руку, вже підійшов дверей, вже був готовий піти ось так, без прощань, не глянувши прямо в мамині очі, ніби відрізати її грубим каменем у душі, але вмить повернувся до неї та міцно обійняв. Сльози його вбиралися у мамину сорочку. Холодна, та все ще жива рука матері торкнулася його щоки. Її вуста, сухі, проте такі ж незамінно втішальні, він відчув у себе на скроні.

— І я... люблю тебе, мамо.

Хвилину вони не рухалися. Хвилину вони намагалися уявити, що часу не існує. У хвилину їм хотілося вмістити всю ту любов, яку не зможуть проявити потім. І жоден не хотів відпускати руки першим. Але Світлана розуміла, що зробити це мусить вона.

— Йди, синку. Все буде добре. Я ще нікуди не йду. Я ще тут. Я з тобою. Йди додому.

І Давид пішов. А Світлана лишилась, ледве стримуючи перед ним сльози.

До неї заглянув ще дехто. Це був Пилип.

— Привіт, Світлано, - мовив він. - ти не бачила мого брата?

— Він кудись пішов.

— Гаразд. Тоді поки що розповім лише тобі. Я зібрав гроші на лікування. Вистачить лише на певний час, але це вже щось. Потім щось вигадаємо.

— Я не виживу, Пилипе.

— Не кажи так. Ми тебе врятуємо.

— Ні, - сказала Світлана. - Дякую тобі за турботу, але це не допоможе. Ліпше допоможи моєму сину та чоловіку. Наглядай за ними час від часу.

— Твоєму сину потрібна ти, Світлано.

— Але я більше не зможу бути поряд. Не зможу. Ти хороша людина, Пилипе. Шкода, що ми не мали більше часу, щоб познайомитись.

— Ми все одно тебе відвеземо до кращої лікарні, хочеш ти того чи ні. Якщо я не допоможу, то відчуватиму провину все своє життя.

— Гаразд, — сказала, заплющивши очі, Світлана. — Дякую.

2

Давид і Віктор повернулися додому. Ленні слідкував за ними з даху. Віктор пошарпав у комоді біля свого ліжка, дістав щось і пішов до автомобіля.

— Куди ви? - спитав його Давид.

— Мені декуди потрібно з'їздити, малий. Буду пізно. В холодильнику є яйця.

Він завів автівку та поїхав змієподібною стежкою вниз по горі.

Давид зайшов у свою кімнату та впав на ліжко. Ленні вже сидів на своєму підвіконні та дивився у вікно.

— А знаєш, - мовив він, - я міг би врятувати її.

— Під словом “урятувати” ти маєш на увазі перетворити її на таку ж потвору, як ви? - спитав Давид.

— Я маю на увазі, що можу дати їй нове тіло, здорове та вічне. Вона завжди була би поряд із тобою. Хіба ці плюси не переважують над невеличкими мінусами?

— Не смій про це навіть думати.

— Гаразд, - просто мовив Ленні. - Я лише запропонував. Вибач.

— Чого ти досі хочеш від мене?

— Від тебе? Нічого.

— То чого ти досі тут?

— Бо ти мене тримаєш.

— Я тримаю? Гаразд. Ось, тримай, я тебе відпускаю. Йди на всі чотири сторони. Котися лісом. Провалися крізь землю. Облиш мене! Прошу, дай мені вже спокій.

— Не все так просто, мій друже. Мене тримає зв'язок, який утворився між нами. Якщо його різко розірвати, нам обом буде паскудно. Вибач за це слово. До того ж я не хочу зараз це робити. Ти можеш іще передумати. Від учорашнього дня я більше не маю від тебе секретів. Я відкрився тобі. Невже й зараз тобі хочеться від мене здихатись?

— ... Так.

— Що ж. Гаразд. Я залишу тебе. Сьогодні. А завтра побачимось.

3

За пів року до всіх цих подій Віктор приїздив у Міллин до своєї матері. Він ніколи не забуде тієї картини в материній кімнаті. Стара, хвора мати лежить у ліжку, дивлячись у вікно напівсліпими очима з надією піти в інший світ, коли цього ніхто не бачитиме.

Віктор тоді зайшов у кімнату й тихо мовив.

— Привіт Мамо.

Стара жінка перевела погляд у бік, звідки долинав голос, і схвильовано запитала.

— Хто тут?

— Це я, мамо.

— Ві... Вікторе?. Це ти? Синку. Ти приїхав.

— Я не міг пропустити ваш день народження, мамо.

Сліпі очі жінки залилися слізьми. Вона простягнула руку й мовила.

— Підійди до мене, синку.

Віктор підійшов і присів коло ліжка, взявши її за простягнуту холодну руку.

— Ой, синку, боюся я, що це останній день народження, до якого я змогла дожити.

— Не кажіть так, мамо, благаю

— Що там за вікном?

— Сонячно, мамо. І дуже тепло.

— І зелено мабуть?

— Так... Усе квітне та зеленіє. Як і тоді, коли ви мене на гойдалці вколисували.

Жінка заплющила очі, насолоджуючись тим спогадом про давно минулі літа і глибоко вдихнула крізь закладений ніс.