11

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ

1

— Ля, понабиралося туточки малечі. Ходи сюди, не бійся.

— Не можу, - тихо сказав Давид.

Тоді старий підійшов до нього впритул (так він здавався ще вищим), встромив свою палицю в землю, присів і сильно натиснув вказівними та середніми пальцями на внутрішню частину колін. Вмить Давидові ноги розслабилися й стали мов желейні.

— Так лутше? - спитав дід. - Тепер ходи за мною.

І Давид, не бачачи вибору, пішов за ним.

Вони йшли мовчки. Старий навіть не оглядався на Давида. В якийсь момент здалося, ніби він узагалі забув, що за ним хтось іде, доки раптом не мовив ніби до когось третього.

— Приведи нас додому, любий мій друже.

Вітер подув їм у лице, стовбури дерев заскрипіли та загойдалися. В очах на мить усе запаморочилося і так само раптово перестало.

Поміж дерев виднівся дерев'яний будиночок, поряд із яким стояв сарайчик. Почулися кроки, замекали всередині кози.

— Ходи в дом, - сказав дід. - Не бойся. Я не обіжу.

Вони зайшли в будиночок. Всередині стояв аромат висушених трав. Підвішеними на мотузки, вони нагадували гірлянди. Праворуч стояла розтоплена груба, на якій у казанках закипав окріп. З іншої сторони було ліжко, а поряд, біля вікна, стояв дерев'яний стіл.

— Хто ви? - невпевнено спитав Давид.

— Я? Я тойво, лісничий, - відповів дід, намочуючи ганчірку у відрі. - так би мовити гляжу за порядком. Хто це сказав? - він оглянувся по сторонам, питально глянув на Давида та протягнув йому ганчірку. - На, витри лице. Ти весь закривавлений.

— Дякую.

Тоді дід підійшов до казанка, що на грубі, зачерпнув металевою чашкою окропу, зірвав із підвішених кущиків трохи зелені та кинув у чашку.

— На, випий. То є ромашка зі м'ятою і дещо ще. Тобі полегшає, обіцяю. Хто це сказав?

Давид узяв чашку та почав здмухувати пар. Дід запросив його сісти на стілець, а сам сів на ослінчик навпроти. Він почесав бороду та мовив.

— Мене звать Трохим. Трохим Вернидуб. А тебе як?

— Я... Давид.

— То є файне ймення. Що, Давиде, все-таки попався на крючок пігріта?

— Не зрозумів.

— Теє створіння, шо ти забрав з лісу недавно.

— Ви сказали “пігріт”?

— Да. Так їх раніше звали. Та зара як тільки не скажуть. Ліньоїди, паразити, силокрадьки, чортенята... Багато ймень уже понадавали. Хто це сказав?

Давид від здивування забув ковтнути чай і все потекло по підборіддю.

— Звідки ви їх знаєте?

— Чого б це мені їх не знати? Я в цьому лісі живу більше ніж себе пам'ятаю. Хто це сказав? — Трохим оглянувся. — Більше того — кожного на ім'я знаю. Твій пігріт — Ленні.

— ... Так. Як ви дізналися?

— Я бачив тебе в той день, як ти блукав лісом. Бачив, як ви зустріли одне одного. До того ж я частенько чув про тебе пісню. Це в них шось схоже на звичай.

— Зачекайте, - перебив його Давид. - То це ви тоді щось прошепотіли мені, коли я вийшов з лісу.

Дід певний час вагався.

— Да. То був я.

— Що ви тоді сказали?

— Це вже не важливо.

— Ви нібито казали: “його гра почалася”. А далі я не пам'ятаю.

— Не дай йому доспівати свою пісню. - замислено пробурмотів дід Трохим.

— Що це означає.

— Нічого. Забудь.

— Ні, скажіть. Будь ласка.

— Я н-не можу.

— Тоді скажіть, що я бачив, коли зайшов у ліс?

Трохим зацікавлено глянув на Давида.

— А що ти бачив? - спитав він.

— Це було ніби уві сні. Були люди, одягнені як у виставах із лицарями. Тільки ті люди виглядали значно неприємніше. Я бачив маленьку дівчинку, яку прийняли за відьму. Вони... Вони спалили її. Спалив чоловік, якого звали Ернест. Яким чомусь був я.

Дід Трохим слухав Давида з виряченими очима та не міг повірити в почуте.

— Ти... ти не міг цього бачити. Не мусив. Як?

— Скажіть, що то було? Що я бачив?

— Те, чого не мав. Але без сумніву це було минуле. Ану йди сюди.

Трохим присів біля Давида й глянув у його очі.

— Але ж вони не... Як...

— Та скажіть уже щось нормально! - не витримав Давид.

— Похоже, Ленні програє у своїй же грі. Скажи мені, хлопче, невже тобі дійсно вдалося знайти інших пігрітів?

— Так.

— Але як?

— Я просто йшов на звук.

— Ні-ні-ні. Ти не мав його чути. Він би тобі не дозволив.

— Хто “він”?

Трохим відійшов від Давида й задивився у вікно.

— Ліс, - нарешті відповів він.

— Але ж це просто дерева.

— Е, ні, мальчику. У цьому лісі живе дух. Він царює в ньому, як і в Міллині, як і в багатьох інших схожих місцях.

— У багатьох інших?

— Міллин — це лише один із десятків поселень, розкиданих по всьому світу. Їх ще називали вузлами. Ці села водночас як існують, так і не існують. Такі собі вузлики концентрованої сили у павутині великого Лісу. Люди, які родилися в таких місцях, не знаходять собі спокою деінде. Вони або вертаються, або вмирають. Ліс тягне їх назад, у свої петлі, у свої території, вважаючи своєю власністю. Зате інші люди ніколи й не знайдуть туди дороги. Без дозволу. Дух приховує від світу свої володіння. А об'єднує кожне таке село деревами. Великий Ліс слугує для пігрітів і небагатьох обраних, таких як я, порталом, коли хтось хоче потрапити з одного місця на землі в інше. Цей Ліс приховує багато таємниць. І дух, бувши скромним та жадібним, не пускає сторонніх на свої території.

Тому, Давиде, я й кажу, шо ти не міг чути голоси, а тим паче бачити те, шо бачив.

— Але я бачив і чув.

— Тоді в цьому тобі хтось допоміг.

Давид замовчав, перебираючи в голові усі думки, що застрягали в голові, як бур'яни в землі. Тоді він мовив.

— Я бачив, як ті створіння — пігріти — вибльовують щось подібне до клубочків.