9

ВИПРОБУВАННЯ

ЇХ ЧЕКАЮТЬ

1

Світлана Орестівна наполягла, щоби до школи прийшов ніхто інший, як Віктор. Звісно це принесло ряд проблем, та все-таки він погодився, скрегочучи зубами.

Давид ледве себе тримав спокійним. Менше всього на світі він хотів їхати разом із Віктором у школу. Менше всього йому хотілось, щоби він ліз у його справи. Але так уже захотіла Тетяна Орестівна.

Віктор припаркував авто на шкільному подвір'ї та зайшов із Давидом у школу.

У їхньому класі вже були Світлана Орестівна, Діана та її мати.

— Чудово, - сказала вчителька. - Прошу, сідайте.

Вони розмістилися за партою так, що Давид і Діана сиділи по бокам, а її мати з Віктором між ними.

— Що ж, почала Світлана Орестівна. - Я опитала учнів після сьогоднішнього інциденту. Всі вони розповіли одну історію. Вірніше, майже одну. По словам Валерія — Давидового приятеля — ваш син, пане Вікторе, розізлився на те, що хлопчик на ім'я Роман принижував Діану, та спробував постояти за неї.

— Ой Лишенько! - вигукнула Мати Діани. Однією рукою вона стисла її руку, а іншою взялася за серце. - Невже мою донечку тут ображають?

— Хочу поправити вас, - сказав Віктор. - Я не батько Давида.

— Пробачте, - мовила вчителька. - Та в усякому разі ви його опікун. Тож на чому я спинилася? Є інша історія. Роман просто йшов до їдальні, привітався з Діаною і спробував її розвеселити. Давид почав ревнувати і вдарив хлопця.

— Який кошмар! - знову вигукнула жінка. - Ох ці хлопчики... Постійно за дівчаток б'ються.

— Усе було не так, - втрутився Давид.

— Звісно, не так, - сказала Жінка тоненьким голоском. - Ох, ці чоловічі таємниці. Та я все ж не розумію, що зробила моя донечка?

— Справа в тім, що потім ваша донька приєдналася до побиття хлопчика.

— Не може бути! - Жінка не переставала грати турботливу маму. - Моя квіточка і мурахи не образить! Нащо їй узагалі лізти у хлопчачу бійку?

— Тому що... я більше схилена вірити словам Валерія. Скажіть, будь ласка, у вас вдома все добре?

— Авжеж! - вигукнула жінка зі широко розплющеними червоними очима. - У нашій родині абсолютно все добре. Ніяких проблем. Запевняю вас.

— Діано? - Тетяна Орестівна глянула на неї питально.

Діана раптово смикнулася, ніби їй щойно наступили на ногу, і відповіла.

— Так. У нас... все добре.

Вчителька перевела погляд на Віктора.

— Вам є що сказати?

Віктор, зіпершись на спинку стільця, глибоко вдихнув, потер очі, глянув на годинника й мовив.

— Так, є. Чого ви хотіли? Тобто, що таке невідкладне та важливе ми мали почути від вас, щоб оце я біг з роботи сюди? Давид вчинив бійку. Добре. Я почув. Можна йти, чи ще щось?

— Зачекайте, Вікторе. Справа не в тім, що він зробив, а чому. Я маю запевнитися що у ваших сім'ях все добре і ваші діти мають усе необхідне для того, щоби відчувати себе повноцінними. Це стосується і спілкування. У свою чергу я роблю все можливе, щоби вашим дітям було комфортно у школі. З однієї сторони я розумію Давида. Ви нещодавно переїхали. Це неабияк впливає на психіку дитини. Новий дім, школа, друзі... Гадаю, зараз Йому як ніколи потрібна батьківська увага.

— Ну от, - перебив Віктор, - знову почалися повчання. То ми прийшли сюди ради цього? А по телефону ніяк не можна було?

— Пане Вікторе! - мовила мати Діани. - Не треба грубити Тетяні Орестівні. Ця пані хоче для нас тільки добра.

— Дякую, - сказала вчителька. - Проте це зайве. Щодо Діани: я хочу бути певна, що ви теж поговорите з нею як мати з донькою. А я у свою чергу знову поспілкуюся з учнями щодо їхніх балачок.

— Дуже вам дякую. Звісно я поговорю зі своєю донечкою. Дуже вам дякую. І вам, пане Вікторе, дякую. У вас чудовий син. Справжній мужчина.

— Гаразд, - мовила Тетяна Орестівна. - Давиде, Діано, я попрошу вас почекати в коридорі. А ми ще дещо обговоримо з вашими батьками.

Давид і Діана переглянулися та вийшли з класу.

— Ти як? - спитав він у неї.

— В нормі.

— Слухай, те, що сталося сьогодні...

— Те мало статися. Вже давно мало статися. Я мусила одразу поставити тих недоумків на місце. Але сміливості завжди бракувало. Як же я себе ненавиджу. Усе своє життя ненавиджу.

Діана притулилася до стіни та опустила голову. Давид підійшов до неї, так само притулився та мовчав. Їхні плечі торкалися одне одного, від чого Діані ставало трохи легше.

За хвилину з кабінету вийшла її мати. Образ доброї та турботливої матусі ніби змило водоспадом. Тепер на її обличчі знову з'явився той скажений вираз, що був сповнений ненависті. Діана злякано відскочила від Давида.

— ТИ! - пирснула слиною жінка. - Не смій більше підходити до Діани. Почув, засранцю? Ніколи!

Вона стала так близько до Давида, що відчувався запах гнилі з її рота. Він притиснувся до стіни ще дужче. Жінка так закипала від люті, що здавалось, один із прищів на її обличчі от-от лопне та пирсне ядучим гноєм прямісінько на нього.

— Якщо побачу тебе бодай іще один раз біля своєї доньки, я вб'ю тебе. Ти це втямив, вилупку?

Давид не знав, що й казати. Він глянув на Діану, яка була не менш наляканою за нього.

На щастя, у цей момент із кабінету вийшов Віктор. Обличчя жінки змінилося зі швидкістю запалення сірника та стало знову милим.

— Бажаю тобі успіхів, Давидику. - сказала вона солодким голосом, струсивши ворсинку з його плеча. Тоді глянула на Віктора. - Гарний у вас синочок. Бережи його, Боже. До побачення.

— Він не мій... ай, начхати, - мовив Віктор.

Жінка ще раз усміхнулася йому, глянула своїми водянистими очима на Давида з ледь помітною огидою і пішла до виходу, поклавши Діані на плече руку. Пізніше Давид помітив, що вона не просто її поклала, а міцно тримала за шкірки.