7

ЩО МАЄ СТАТИСЯ,

НЕОДМІННО СТАНЕТЬСЯ

1

Кілька годин тому.

— Чотири десятки, хлопці. Схоже сьогодні мій день, - радісно сказав Віктор компанії в ангарі. Він розважливо кинув свої карти в колоду і потягнувся до виграних сірників.

— Чудово-чудово, - поплескав у долоні Остап. - Гляди, третій раз поспіль. Із такими успіхами ти собі будинок із сірників зробиш скоро.

— Удача — штука швидкоплинна. Боюся, я встигну тільки дірку в стіні збудувати.

— То може, поки удача ще на твоїй стороні, зіграємо разочок по-дорослому?

Тут Віктор затамував подих.

— Що скажеш, Вітю?

— ... Гаразд. Чому ні?

— Я пас, - сказав отець Данило, встаючи із-за столу.

— Як скажете, отче, - мовив Остап не зводячи очей з Віктора. Він повільно потягнувся до колоди, потасував карти, роздав по дві собі, йому та ще двом чоловікам за столом.

Віктор дістав гаманець і питально глянув на Остапа.

— Почнемо з двадцятки, - мовив той.

Віктор поклав на стіл двадцять гривень. Інші зробили те саме. Руки знову почали трястися. До сірників він уже якось звик, а от гроші - знову ці кляті спокусливі гроші — то, здавалося, інший рівень. Гра тільки почалася, а його вже розпирало від хвилювання та адреналіну. Йому хотілося кричати, бігти, стрибати, та здоровий глузд, який ще десь чемно визирав, змушував тримати себе в руках. Він уже чув, як викрикує гурт: Вікторе, ти виграв! Вікторе, ти знову на коні. Вікторе! Вікторе!

Здавалося, його ім'я долинало вже не з голови, а десь із реальності. Він оглянувся і побачив свого брата, від чого їжа в шлунку ледь не вийшла назовні. Вони дивилися одне на одного. Напруга все зростала в тиші, доки Остап не заговорив.

— Пилипе! Друже. Сідай до нас, зіграємо.

— Вікторе, вийдемо на хвилинку? - сказав той.

— Я... Я зараз зайнятий, - відповів Віктор уп'явшись у карти.

— Ні. Давай вийдемо.

— Пилипе, дай уже дограти партію.

— А ти не лізь, Остапе. Віктор?

— Ну гаразд, - Віктор кинув на стіл карти, встав так, що стілець ледь не перекинувся, і пішов до виходу з амбару.

— Що ти хотів? - спитав він, коли вийшов із братом на двір.

— Що все це означає?

— А що не так?

— Ти вліз у такі борги через ті кляті карти. Ти благав мене про допомогу. І я допоміг, не замислюючись, а в замін попросив про одну послугу: Не лізь на ті самі граблі. Не май діла з Остапом. І що я бачу? Мій брат сидить із тим виродком за столом, розпиває пиво і задоволено б'є себе тими ж граблями по лобу. Чесно кажу, так хочеться й самому разочок гепнути тебе по голові, щоби мізки нарешті стали у правильне положення.

— Ти для цього явився? Знову мені лекції читати? Та срати я хотів на твої повчання. Мені подобається грати. Чуєш? Подобається. Я кайфую від того відчуття. Я живу тоді, коли граю. Це єдине місце, де я можу бути собою.

Так давай, заводь свою шарманку. Почни мені тут знову згадувати обіцянку мамі, про те, як ти піклуєшся про свого молодшого братика Вітю, про всю іншу дурню моральну... Та я не перестану грати. І ти мені не завадиш. Тож іди до біса зі своїми балачками, братику!

Слово “братику” вийшло зажованим. Пилип з усієї сили увігнав кулака Віктору в щелепу, від чого той повалився на землю.

— Пробач, - мовив Пилип, легенько труснувши рукою. - Ти сам напросився. Вікторе... не треба. Вікторе!

Віктор у напівзігнутому положені замахнувся кулаком і вдарив Пилипа по животу. Тоді спробував його повалити, але проти такого масивного тіла шансів було небагато. Пилип схопив Віктора за плечі та відштовхнув його.

— Я кажу, досить, Вікторе! Схаменися!

— Іди до біса! Я не хочу тебе більше бачити! Забирайся! Дай мені спокій. Я краще знаю, що мені робити. Йди геть, Пилипе!

— ... Гаразд. Як скажеш. Тільки більше не смій до мене приходити та розпускати нюні, просячи допомоги.

І Пилип пішов. Зник десь у вечірніх сутінках.

Віктор згорблено стояв і дивився йому вслід. Сплюнув криваву слину та протер рукавом губу. До нього підійшов Остап.

— Оце так побалакали. Ти як, у нормі?

— Так.

— Іди додому, Вітю. Відпочинь. Тобі це зараз не завадить.

Віктор лише кивнув і пішов до авто.

— Друже, - гукнув Остап. - Якщо хочеш, приходь післязавтра в наш бар. Ми з хлопцями гратимемо там. Тож, як буде бажання... тобі завжди раді.

2

— Що ж, Ленні, давай поговоримо, - сказав Давид наступного вечора.

— Ну давай. Я люблю розмови. Про що поговоримо?

— Про батьків Діани.

— Цікаво.

— Тобі відомо, що вони під впливом таких, як ти?

— Так.

— Ти знаєш їх?

— ... Так.

— Здогадуюся, що тобі відомо й те, що вони з ними зробили?

— А як ти собі це малюєш?

— Вони втратили над ними контроль і ті стали керувати ними, як маріонетками.

— Цікаво.

— Що цікаво? Я що, помиляюсь?

— Так.

— І в чому.

— Вони не керують ними. Лише підказують деякі речі. Люди самі вільні обирати, як їм жити.

— А от мені віриться, що в них уже немає вибору.

Тут Ленні промовчав. Давид відчув, як ухватився за правильну ниточку.

— Скільки вас? - спитав він.

— Не більше, ніж хотілося б. Не менше, ніж могло би бути.

— Точнісінько, як і таких, як я — обраних? Чи ліпше сказати жертв?

— Ні, ви не жертви. Ви обрані. Обрані бути кращими.

— Кращими за кого?

— За звичайних смертних людей.

— І що ви робите з такими обраними, як я?

Ленні занервував у себе на підвіконні. Це видавало його підняте хутро на шиї.

— Як давно ви шукаєте таких обраних?