6

КАРТИ ВІДКРИТО

1

Давид підібрав найкращий момент, аби підійти до Діани в школі та сказав.

— Він знає. Знає про тебе.

Діана відверто перелякалася.

— Що саме він знає?

— Те, що ми з тобою зустрічалися.

— Більше нічого?

— Я не знаю.

— Гаразд, - тихо мовила вона, глянувши на Ленні, який висів на стелі та дивився прямо на неї, задоволено посміхаючись. - Не будемо обговорювати це тут. Сьогодні зустрічаємося біля заводу. Начхати, що воно знає. Ми не здамося.

— А я б їй не вірив, - сказав Ленні Давиду. - Ти ж знаєш, що вона робить це не заради тебе. На тебе їй начхати. Як і всім іншим. Ой, я помітив у тобі надію, чи що? Так, я її бачу. Ти надієшся, що вона буде тобі другом.

— Замовкни, - сказав Давид. - Не лізь у мою голову. Не лізь!

— А що як твоя мати вирішить знову переїхати? Гадаєш ця дівчинка буде поряд? Гадаєш, буде тобі писати? Ні. Їй навпаки буде ліпше, аби ти зник разом зі мною. Не довіряй їй, Давиде. Ти її взагалі не знаєш.

— Як і тебе, до речі.

— Але їй ти чомусь довіряєш. Проте знай: куди б ти не поїхав, у який би край світу тебе не занесла доля, це я завжди буду поряд. Це я підтримаю у скрутну годину. Я маю бути твоїм вірним другом!

— Геть... із моєї... голови!

2

Після школи Давид сів на диван, розміщений посеред вітальні, та вп'явся поглядом у настінний годинник. Ленні теж був поряд. Він спочатку застрибнув на підвіконня, але, схоже, у вітальні йому воно не сподобалося, бо наступної миті зістрибнув і сів біля Давида.

— Гіпнотизуючи годинника, друже, ти все одно не змусиш його прокрутити час швидше, - сказав він.

— А я його і не гіпнотизую. Я просто думаю.

— Думаєш, чи піду я сьогодні в ліс, і коли? Не переживай. Мені в будь якому випадку потрібно туди піти.

— То куди ж ти ходиш?

— Хороше запитання.

— Я не питаю, чи воно хороше!

— Ах-х-х, - Ленні замислився. - Є деякі речі, друже, про які я тобі просто не можу розповісти.

— А про що ти взагалі розповісти мені можеш?

— Мені здається, ти й сам непогано знаходиш відповіді на свої запитання.

— Це лише завдяки... - Давид різко змовк.

— Завдяки тій дівчинці?

— Що ти знаєш про неї?

— Її звуть Діана. Живе у хорошій сім'ї. Вона зовсім неконтрольована, вперта, егоїстична та корислива дитина, якій на всіх начхати...

— Досить! Я знаю, що ти намагаєшся зробити.

— Я лише хочу сказати тобі наступне, мій друже: те, що має статися, неодмінно станеться. Мені ніяк не перегородити тобі дорогу до дівчинки, як і тобі не під силу зараз вишвирнути мене з дому. Але я не покидатиму бодай найменшої можливості тебе переконати, в тому, що я твій друг. Так само, як і ти не захочеш здатися без бою.

Будемо вважати, що ми розкрили свої карти. Лишається тільки дізнатися, хто кого пошиє в дурні. А зараз, друже, мені треба йти.

Ленні стрибнув за спинку дивана та зник, ніби розчинившись у тіні.

Давид одразу побіг до дровника, та на шляху стала Світлана.

— Куди це ви, юначе?

— Мамо, я... не надовго.

— Ні. Я завжди була до тебе доброю, сину, і до чого це привело? Схоже, що однією любов'ю до тебе не достукатись. Тому зараз ти йдеш до своєї кімнати та вчиш уроки.

— Але...

— Марш у кімнату, - стояла на своєму Світлана, а очі казали: благаю, синку, піди до кімнати. Мені дуже неприємно тебе змушувати.

Давид, опустивши голову, пішов до себе. Він мав сьогодні зустрітися з Діаною. Це було вкрай необхідно. В першу чергу йому. Він не хотів робити так, як хочуть інші. Проте і не хотів відчиняти вікно у своїй кімнаті. Не хотів вилазити крізь нього. Не хотів пробігати попід будинком, діставати з дровника велосипед і буквально тікати з дому. Він дуже цього не хотів. Але якщо вже іншого варіанту немає...

Давид розігнав велосипед, спускаючись зі схилу, надіючись, що мама не встигне його помітити. Проте помітив дехто інший. Він побачив попереду автівку Віктора. Коли вони зрівнялися, Віктор із підозрою глянув на поблідніле обличчя Давида та не зводив очей, доки не розминулися.

Давид ударив з усієї сили по дзвіночку через такий тупо підібраний момент для втечі. Але вже було пізно. Повернися він зараз, чи після, прочуханок не минути. Тому він поїхав далі.

3

— Як він дізнався? - спитала Діана, коли вони прогулювалися березовим лісом.

— Я не знаю, - відповів Давид. - Мабуть, був не дуже обачний. Ленні почав себе дивно вести ще тоді, як я лагодив велика. А потім ввечері я посварився зі своїми в дома. Схоже, тоді я став доволі вразливим, не слідкував за думками та словами. Гадаю, саме тоді він і проник у мою голову та відшукав усе, що його цікавило. Це трапилося дуже швидко.

— Саме про це я тобі й казала.

— Вчора було ще дещо. Вночі, коли я спав — вірніше коли Ленні думав, що я сплю — він щось робив зі мною. Він наче... наче...

— Висмоктував із тебе щось?

— Так! Ти про це знаєш?

— Не багато. Лише те, що саме для цього ти йому і потрібен.

— І тобі так робили?

— Кожної ночі. Але я того не пам'ятаю. Розкажи краще, що таке трапилося, що ти зірвався вдома?

— Ліпше не починай цю тему.

— Через цю тему тебе вчора Ленні розкрив, як обгортку від цукерки. Тому давай кажи.

Давиду зовсім не хотілося розповідати Діані про вчорашнє, Але Ленні був правий. Він її ще зовсім не знає, як і вона його. Від цієї дівчини Давиду не хотілося мати секретів. Але вона їх мала. І навряд чи щось йому розповість, бо її мета прогнати Ленні, а не водити з ним дружбу. І все ж таки він почав.

— Гаразд. Тільки розповідати тут нічого. Я просто зірвався. От і вся історія.