5

У ТАЄМНОМУ МІСЦІ,

ДЕ БЕРЕЗИ РОСТУТЬ

1

Наступного дня Давид прокинувся зі страшенною утомою в тілі. Ленні знову сидів на вподобаному підвіконні і, притиснувши голову до свого пишного хутра на шиї, дивився у вікно. Здавалося, тіло Давида зрослося з ліжком. Прокралася думка не вставати сьогодні узагалі, прикинутися хворим і лежати цілий день. Та згадавши, що Ленні саме цього й хоче, він усе-таки знайшов у собі сили.

Прийшовши у школу, Ленні знову зник у пошуках зручного місця для спостереження, а Давид зайшов у клас, глянув на Діану, яка й оком не мигнула в його сторону, і сів за парту. Увесь день вони намагались ігнорувати одне одного. У Діани це виходило значно краще. Вона вела себе абсолютно стримано та навіть майстерно спокійно. На неї навіть не впливали глузливі слова однокласників.

А от Давид видавав себе добряче. Він постійно оглядався на Ленні, гриз ручку та зовсім не слухав нікого, хто до нього щось говорив. Коли уроки нарешті закінчилися, він, не попрощавшись із Валерієм, вибіг зі школи в супроводі створіння і попрямував додому. Діана теж вийшла зі школи, відв'язала свій червоний велосипед і поїхала у протилежну сторону.

Тільки зараз Давид усвідомив, що в нього немає велосипеда. Діана просила приїздити на ньому, але де він його знайде? Єдина надія лишалася знайти його десь на подвір'ї Віктора.

У темний запилений дровник, заповнений усіляким мотлохом, прокрався крізь щілину в дверях маленький сонячний промінчик. Він стрілою пронизував повітря, в якому вирував спокійно пил, і падав на трохи заіржавілий  круглий дзвіночок. Він відблискував у повній пітьмі, здавався таким важливим, особливим, хоч і лише на якусь коротку мить, доки не зникне той маленький промінець. І коли вже відблиск дзвіночка став потроху згасати, двері дровника різко відчинилися.

Давид почекав, коли очі звикнуть до темряви, та зайшов усередину, перебираючи мотлох. Він помітив той дзвіночок, потягнувся до нього, намацав металеве кермо та смикнув його на себе. Мотлох, що лежав зверху розсипався по підлозі, вивільнивши передню частину велосипеда. Давид не зміг приховати посмішку. Витягнув велосипед на подвір'я та став оглядати можливі пошкодження. Ленні застрибнув на дах дровника та, спостерігаючи за Давидом, запитав:

— Що це ти робиш?

— Як бачиш, хочу полагодити велика.

— І для чого він тобі?

— Не задавай дурних питань. Щоби їздити на ньому, звісно ж.

— І потрапляти кудись значно швидше?

— Угу-м-м-м.

— Щоб устигнути зробити те, на що часу й так відведено дуже мало?

Давид на мить завмер, уп'явшись поглядом у колесо. Леннін голос був холодним і підозріло награним. Він ніби задавав ці питання просто задля втіхи, знаючи всю правду наперед.

Виявилося, що велосипед був цілком справний, лише колеса здулися. Давид зайшов назад у дровник і після переритої цілої гори мотлоху на полицях вийшов із насосом у руці. Накачав колеса, протер від пилу та павутиння всі деталі та  відійшов, аби зацінити свого залізного коня, хоч він і не належав йому. Задоволений Давид поставив велосипед назад у дровник, замкнув дверцята і пішов у дім очікувати вечора.

Здавалося, велика стрілка годинника рухалася повільніше за маленьку. Давид намагався відволіктися від спостереження за часом і думок про Діану, тому сів за домашнє завдання. Принаймні він робив вигляд, що щось робить.

— Як гадаєш, — мовив до нього Ленні, — хотів би керувати часом?

— Гм, хотів би.

— І як би ти це використовував?

— Пришвидшував би його, коли потрібно, аби не мучитися.

— Або можна уповільнити його, щоби ті муки не настали.

— Ні, краще вже прожити їх і не паритись. Воно ж усе одно настане. То чого його відтягувати.

— То час можна і спинити взагалі. Ти ж міг би керувати ним, чи не так?

— Але ж тоді усе живе завмре на місці. І я лишуся один, як бовдур, ходити по світу.

— А так, якщо пришвидшити, усе буде помирати. Хіба ти не боїшся одного разу так прискорити час і постаріти? Або взагалі вмерти?

— Мені до старості ще далеко.

— Це зараз далеко. Але час — річ підла. Він завжди тягнеться як гумка і летить як стріла, коли хочеш протилежного.

Давид глянув на годинника. Стрілки справді ніби спинилися. Чому ж усе так довго? Тоді він спитав.

— Ленні, усе було цікаво: скільки тобі років?

— Хороше запитання. Дуже хороше.

— То скільки?

Ленні перевів погляд із вікна на хлопця і мовив.

— Час для мене вже давно не грає ролі. Я не відчуваю його. Схоже я тепер граю не по його правилам.

— Цікаво, — замислено сказав Давид.

— Колись, якщо захочеш, і ти зможеш так. А я допоможу. Та зараз маю відійти ненадовго. Гаразд?

— Так звісно, — Давид забігав очима.