4

Діана

1

Вибігши зі школи, Діана відчепила від дерева свій велосипед і поїхала, щосили давлячи на педалі. Лише коли школи вже не було видно вона зменшила швидкість, а згодом спинилась. Оглянулася по сторонам і зійшла з дороги, ведучи збоку велосипед. Сівши під розваленим будинком, вона відкрила свій подертий портфель і видобула звідти дерев'яну сопілку, прикрашену гравіюванням. Якийсь час дівчина сиділа, дивлячись у порожнечу, перетамувала подих, взяла сопілку в обидві руки, а один її кінець притисла до губ. За мить із сопілки вилилася чарівна мелодія. Така ніжна та сповнена життя, що навіть пташки стали підспівувати, пролітаючи над дівчиною.

Її обличчя розслабилося, руки перестали трястися, груди рівномірно підіймались і опускались, видихаючи повітря, яке перетворювалося на музику.

Щойно Діана перестала грати, посмішка зникла з обличчя. Вона сховала сопілку, сіла на велосипед і поїхала далі.

Будинок, у якому вона жила, вже почав переходити від стадії “жити можна” до “поки що стоїть”. Зайшовши у маленьку веранду, заповнену мотлохом і брудним одягом, Діана зняла черевики та зайшла в темну вітальню з облізлими стінами. Вона навшпиньках пішла до своєї кімнати. Підлога зрадливо поскрипувала під вицвілим килимом, на якому, наче змії у клубні, перепліталися візерунки.

— Хто тут? — викрикнула жінка зі сусідньої кімнати.

— Це я, мамо.

— Де ти шлялося, дівчисько?

— У школі, мамо, — схвильовано відповідала Діана.

— Підійди сюди.

У кімнаті на ліжку лежала жінка, вік якої важко було вгадати. Від виразок та прищів на обличчі не лишилося й живого місця. Жовті водянисті очі перебігли поглядом на Діану, яка щойно зайшла в кімнату. Надуте від води черево жінка накрила пледом, а худі волохаті ноги звисали з ліжка.

— Ти чого вирячилася на мене? — спитала Жінка.

— Я... пробач, мамо. Я не хотіла...

— Сюди.

Діана повільно підійшла ближче. Жінка витягнула кістляву руку, прибрала пасмо волосся з Діаниної шиї, різко хватнула її долоню та підтягнула до очей.

— Що це? — спитала вона. — Що на нігтях?

— Це лак, мамо. Просто лак.

— Для кого це ти фарбуєшся?

— Ні для кого. Так усі дівчата роблять.

— Вони всі хвойди! — пирснула жінка. — Ти теж хочеш бути хвойдою? Кажи!

— Ні, мамо, не хочу, — Діана ледве стримувала сльозину. — Пробач, мамо. Я... я зітру. Обіцяю.

— Добре. — заспокоїлася жінка. — Я знаю. Я знаю, доню. Я лише хочу, аби ти лишалася моїм янголятком. Чистим, невинним янголятком. Ходи сюди. Обійми матусю.

Діана нахилилася до жінки та обійняла її. А очі тим часом наливалися слізьми.

— Дуже добре, доню. А тепер піди, приготуй поїсти. Скоро батько приведе гостей.

— Гаразд, мамо.

Діана пішла до погребу по картоплю. Він знаходився під літньою кухнею і більше нагадував підвал, вхід до якого був люком у підлозі. Вона обережно відчинила прохід, поправила дерев'яну драбину і глянула в холодну темряву.

Ні, мамо, благаю! — чулося відлуння спогадів.

Я тебе навчу слухатися матір, мале дівчисько. Залазь! Залазь, бо скину!

Прошу матусю, пробач. Не треба. НІ.

Звук піднімання драбини досі чувся в голові. За ним скрип від люку і... пітьма.

БЛАГАЮ. БЛАГАЮ, МАМО, ВИПУСТИ МЕНЕ. НЕ ЙДИ. ВИП-П-ПУСТИ. БЛАГАЮ!

Діана швиденько набрала картоплі з погребу та вискочила звідти, наче боялася, що хтось знову її там закриє.

Увечері вона сиділа та робила домашнє завдання. П'яні голоси, що долинали з вітальні, добре було чутно їй. Усе б нічого, якби не почувся мамин голос.

— ДІАНО.

Набравши в груди повітря, дівчина пішла у вітальню.

— Доню, — почала жінка, чию вимову ледве можна було розібрати. — Пам'ятаєш свого хрещеног-го? Дядь Василь якраз про тебе г'врив.

— О-о-о. — протягнув чоловік, явно не розуміючи на яку з двох Діан дивитися.

Дівчина налякано стояла біля дверей і дивилася то на маму, то на батька, який заснув, поклавши голову на тарілку.

— Доню, — продовжила жінка. — Ану пр'неси свою трубочку. З-грай своєму любому хр'щеному пісеньку.

— Я... зараз домашнє завдання роблю, мамо.

Жінка незрозуміло глянула на неї.

— Зіграй хрещеному, доцю.

— Я не можу.

— А я сказала можеш! Негайно принесла сюди кляту трубку і не ганьби мене перед людьми, — просичала жінка.

Діана заскреготіла зубами. Ледве не гупнувши дверима, вона злісно дістала сопілку з портфеля та повернулася до матері.

— З-грай нам шось, доню, — вже із посмішкою мовила жінка.