3

Воно манило його піснею

1

Пішовши до школи наступного ранку, серце Давида гупало десь у п'ятах. Він зайшов усередину і на диво нікого не побачив. Схоже, прийшов зарано. По пам'яті дійшов коридором до класу і, відчинивши двері, побачив здивоване обличчя вчителя та сімнадцятьох учнів, які спокійно сиділи за партами. Мабуть, все-таки не зарано, подумав Давид.

— Ти, здається, Давид? - спитав чоловік із ледь зацікавленим поглядом.

— Так.

— Добре. Сідай на вільне місце. Валерію, прибери свій ранець зі стільця.

Давид пройшовся поміж двома рядами парт, відчуваючи, як йому просвердлюють поглядами потилицю, і сів біля хлопця, який якраз прибрав свій рюкзак. Вчитель продовжив монотонно пояснювати задачу, закривши собою половину дошки.

— Здоров, - прошепотів до нього Валерій.

— Здо...ров.

— Ти звідки?

— Здалеку, — не хотів зізнаватись Давид.

— То далеко, — замислено ляпнув той.

Більше вони не перешіптувалися. Час від часу Давид ловив чийсь погляд, і через це не почув ні слова про розв'язання задачі аж до дзвоника на перерву. У повітрі панувала задушлива напруга. Усі чекали, коли вчитель дасть домашнє завдання і вийде з класу, щоби нарешті засипати новенького своїми дурними запитаннями, на які він відповідав уже в трьох різних школах. І от, в один момент Давид відчув, як став козлятком, а всі навколо перетворилися на хижаків. Як відомо будь-якому хижаку, який себе поважає, спочатку потрібно наблизитися тихенько до здобичі, спокійно, так, щоби вона не злякалася раніше часу. І тільки у правильну мить потрібно вистрибувати, оголяючи пазурі.

— Здоров новенький, накинувши руку Давиду на плече, мовила дівчина. До неї швиденько приєдналися ще дві, відсунувши Валерія, потім ще три. І хлопці не стояли осторонь. Всім хочеться відірвати собі ласий шматочок нової інформації.

— Звідки ти?

— Де ти живеш?

— Чому ти такий блідий?

— Ти граєш у футбол?

— Яке твоє улюблене число?

Давид був страшенно розгублений. Стільки пустих запитань, на які в кращому випадку хочеться просто не відповідати. Врешті-решт йому довелося заспокоїти їхню жадібну цікавість, інакше не лишили б йому повітря. Деякі дівчата радісно побігли до інших класів, аби розповісти подругам щось нове про нього. Це були чергові найдовші п'ятнадцять хвилин у його житті. Нарешті пролунав рятівний дзвінок і всі повсідалися на свої місця. У клас зайшла Тетяна Орестівна. Вона тримала у своїх худеньких руках підручник з історії та шукала поглядом Давида.

— Доброго дня, учні. Давиде, рада тебе бачити. Ти, мабуть, вже познайомився з усіма?

— Складно це назвати знайомством, - вигукнув Валерій. - Вони ледь його не з'їли!

— Ану цить, - пурхнула в нього ручкою дівчина ззаду.

— Що ж, - мовила Тетяна Орестівна. - Я рада, що ви дружньо прийняли свого нового товариша. Надіюсь, Давиде, ти знайдеш собі тут друзів.

— Дякую, - спробував натягнути посмішку Давид.

— Ну добре. Повернімося до історії. Відкривайте восьмий параграф Сьогодні ми будемо вивчати...

На цих словах Давид почасти переставав бути уважним і замислювався про своє. І так би й було, якби його не розбудив голос Валерія.

— Ну, готуйся. Після цього уроку тебе чекає друга хвиля.

— І не таке бувало.

— То ти це не перший раз тойво?

— Що?

— переїжджаєш не перший раз?

— Більше, ніж хотілося б.

— Ясно, - Валерій замислився. - Дивно. Тобі дійсно не пощастило. Сьогодні до школи прийшли майже всі. Зазвичай ходить лише половина, чергуючись між собою.

— Майже всі? - перепитав Давид. - скільки ж вас узагалі?

— Та не переживай. Лише однієї немає — Діани. Дивакувата дівка, якщо чесно. Ніби та біла... як її... сорока.

— Ворона.

— Ага. Ворона. Та вона все одно тебе не чіпала б. Вона взагалі не спілкується з нами. Ой. - Валерій нахилив голову, помітивши погляд учительки.

Наступна перерва виявилася трохи легшою. Діти, утомившись витягувати з Давида часточки інформацій, розійшлися хто куди та дали йому нарешті спокій.

Дочекавшись кінця останнього уроку Він недбало закинув свої речі в ранець і пішов додому не озираючись.

2

Хоч людей вже давно не було поряд, чомусь його не покидало дивне відчуття чиєїсь присутності. Ніби хтось виважував кожен його крок, прислухався до вдиху й видиху, рахував кожен стук серця в грудях. Давид глянув на ліс, різко заплющив очі, надіючись, що те, що він побачив, було лише кущем, і коли розплющив їх, так і було. Трохи заспокоївшись, він дійшов до дому, замкнувся у своїй досі неприбраній кімнаті, повалився на ліжко мертвим груздом і радів уже хоча б тому, що цей жахливий день скінчився.