4
Давида розбудив стукіт у двері. Світло майже не проникало крізь простирадло, яке закривало вікно, тому йому було важко визначити, котра година.
— Синку, це я, — сказала Світлана.
Давид неохоче встав з ліжка, протер сонні очі та відчинив двері. Він глянув на змарніле бліде лице матері, як завжди, з надією, що її хвороба була лише страшним сном, і знову був розчарованим.
— Одягайся, — продовжила вона. — прогуляємося з тобою.
— Мені не дуже хочеться гуляти, мамо.
— Але ж... ти так любив наші прогулянки.
Авжеж любив, подумав Давид, доки не зрозумів, що вони гуляють не для розваги, а тому що їм просто нікуди було йти.
— Я ліпше лишуся.
— Я хотіла сходити з тобою в школу.
— Нащо? Мені було добре, коли й не ходив до тієї школи.
— Ти не ходив, бо обставини були інші, синку. Але тобі потрібно вчитися.
— Піти в школу, щоби через кілька тижнів знову переїхати і покинути її? Може краще я просто почекаю переїзду?
— Не починай, будь ласка, — мовила вона.
— А я і не починаю.
— Ми не переїдемо, обіцяю.
— Ти це вже казала.
— На цей раз я точно впевнена.
Давид відвів погляд.
— Синку, я знаю, період не легкий. Але зачинятися в кімнаті — не вихід.
— Чому ні?
— Бо в один момент двері можуть просто не відчинитися.
Я лише хочу тобі кращого життя, ніж було в мене. Будь ласка, сходи зі мною до школи. Прошу.
Давид, боячись глянути матері в очі просто кивнув і став одягатися. Світлана тим часом замислено пішла довгим темним коридором.
Вони йшли вже хвилин зо двадцять, і за цей час побачили тільки чотирнадцять цілих будівель, що стояли посеред закинутих руїн, які колись мали дахи, вікна, вогонь у грубі та родину, яка щовечора збиралася за столом. Ближче до центру села Міллин розташовувався дитсадок, маленька крамничка “Лісовичок”, будиночок, чиї вікна завішані старими годинниками та іграшками, а над дверима висів заголовок “Продай непотрібне, купуй душі необхідне!”, і ще декілька заколочених дошками будівель, котрі колись теж рахувались крамницями. Асфальтована дорога ледве трималася купи, і чоловіки, які проїжджали мимо Давида і Світлани, те й діло, що лаялися, попадаючи в чергову ямку. Людей майже не було, і тільки каркання ворон лунало у повітрі.
Нарешті за пів години вони дійшли до школи. Це була одноповерхова будівля з пошарпаними стінами та купою занедбаних годівничок на кожному підвіконні. Зайшовши всередину, в ніс одразу вдарив різкий запах сирості та поту. Давида ледь не заглушив дитячий крик. Долоні його спітніли від хвилювання. Найжахливіше для нього було опинитися в центрі уваги сотні дітей, які будуть жадібно їсти його поглядами. Першокласників не можна було злічити. Вони казилися й тікали від чергових учнів, мов у тому мультфільмі про Петрика П'яточкіна. Світлана поклала руку на плечі сину і рушила з ним уперед. Не пройшли вони й кількох метрів, як один хлопчик вигукнув:
— Новенький! Гляньте, новенький.
— Новенький? — підхопили новину інші та стали шукати нове обличчя.
Вони відшукали учительську і деякий час дивилися обмірковували, що робити далі. Та коли Світлана вже наважилася постукати, двері різко відчинилися і з кабінету вибігла Жінка. Ледве уникнувши зіткнення, вона зойкнула і спитала.
— Прошу вибачення. А ви до кого?
— Ми... ми б хотіли записатися в школу, якщо так можна сказати, — відповіла Світлана.
— Оце так новина, — зраділа жінка. — Прошу, заходьте.
У продовгастому кабінеті стояло з дюжину робочих столів, забитих стосами паперів та книжками. За своїми столами сиділи ще четверо вчителів, чиї очі поважно відірвалися від роботи і глянули на новоприбулих.
— Увага, до нас новенький, — радісно проголосила жінка. — Як тебе звати?
— Давид, — відповіла за нього Світлана і стисла його руку.
Учителі й далі дивилися на них, не проронивши ні слова. Лише деякі привітно посміхнулися.
— Добридень, — мовила Світлана.
Давид теж спробував привітно всміхнутися.
— Скільки тобі років, Давиде? — спитала жінка.
— Чотирнадцять.
— Тоді в такому разі твоїми класним керівником буде Тетяна Орестівна. Онде вона. Тетяно, чи не могла б ти?..
Із під купи паперів виглянула рудоволоса жінка. На кінчику картатого носа в неї тримались окуляри, що ледь прикривали блакитні очі. Вона встала, обтрусивши руки від крихт печива, і підійшла до Давида.
— Рада знайомству, стримано мовила Вона. — Ходімо, представлю тебе класу.
Вони попрощалися з учителями та вийшли з кабінету.
— Наша школа була побудована у тисячу дев'ятсот тридцять п'ятому році, — почала Тетяна Орестівна, мов на уроці. — Тоді наше селище Міллин було в дещо кращому стані, а жителів значно більше. Школа тоді була меншою, та її починали добудовувати, і добудували б, якби не страшна війна. Після того жаху, що творився в ті часи, вона була спустошена і тільки у п'ятдесятих роках з'явилися нові учні.
Давид майже не слухав, що казала та жінка. Його сповнював страх перед знайомством з однокласниками. А Світлана, хоч і уважно слухала, та не могла не помічати, як діти вп'ялюються поглядом на її поголену — хоч і накриту хустинкою — голову.
— З роками Міллин забувався. З'являлися інші села, а наше по-тихеньку зникало на картах. Але ті, хто лишився, змогли відбудувати знищені війною будівлі. Не оминули й школу, за що їм велика подяка. Так і осіли. І ніхто більше не покидав Міллин. А ті, хто покидав, неодмінно поверталися. От і живемо вже понад п'ятдесят років у тиші та спокої, у своєму куточку. Ми прийшли.
Тетяна Орестівна зайшла першою в клас, аби підготувати учнів до зустрічі.
— Діти, вгамуйтесь на хвилинку. Мушу познайомити вас із новим учнем у нашому класі. Це Давид.
Усі різко затихли. Понад п'ятнадцять учнів і вдвічі більше очей були приковані поглядом до Давида. Було лише чути, як дехто перешіптувався між собою.