2

4

 Давида розбудив стукіт у двері. Світло майже не проникало крізь простирадло, яке закривало вікно, тому йому було важко визначити, котра година.

— Синку, це я, — сказала Світлана.

Давид неохоче встав з ліжка, протер сонні очі та відчинив двері. Він глянув на змарніле бліде лице матері, як завжди, з надією, що її хвороба була лише страшним сном, і знову був розчарованим.

— Одягайся,  — продовжила вона, —  прогуляємося з тобою.

— Мені не дуже хочеться гуляти, мамо.

— Але ж... ти так любив наші прогулянки.

Авжеж любив, подумав Давид, доки не зрозумів, що вони гуляють не для розваги, а тому що їм просто нікуди було йти.

— Я ліпше лишуся.

 — Я хотіла сходити з тобою в школу.

— Нащо? Мені було добре, коли й не ходив до тієї школи.

— Ти не ходив, бо обставини були інші, синку. Але тобі потрібно вчитися.

— Піти в школу, щоби через кілька тижнів знову переїхати і покинути її? Може краще я просто почекаю переїзду?

— Не починай, будь ласка.

— А я і не починаю.

— Ми не переїдемо, обіцяю.

— Ти це вже казала.

— На цей раз я точно впевнена.

Давид відвів погляд.

— Синку, я знаю, період не легкий. Але зачинятися в кімнаті — не вихід.

— Чому ні?

— Бо в один момент двері можуть просто не відчинитися. Я лише хочу тобі кращого життя, ніж було в мене. Будь ласка, сходи зі мною до школи. Прошу.

Давид, боячись глянути матері в очі просто кивнув і став одягатися. Світлана тим часом замислено пішла довгим темним коридором.

 Вони йшли вже хвилин зо двадцять і за цей час побачили тільки чотирнадцять цілих будівель, що стояли посеред закинутих руїн, які колись мали дахи, вікна, вогонь у грубі та родину, яка щовечора збиралася за столом. Ближче до центру села Міллин розташовувався дитсадок, маленька крамничка “Лісовичок”, будиночок, чиї вікна  завішані старими годинниками та іграшками, а над дверима висів заголовок “Продай непотрібне, купуй душі необхідне!” і ще декілька  заколочених дошками будівель, котрі колись теж рахувалися крамницями. Асфальтована дорога ледве трималася купи і чоловіки, які проїжджали мимо Давида та Світлани, те й діло, що лаялися, попадаючи в чергову ямку. Людей майже не було, і тільки каркання ворон лунало в повітрі.

Нарешті за пів години вони дійшли до школи. Це була одноповерхова будівля з пошарпаними стінами та купою занедбаних годівничок на кожному підвіконні. Зайшовши всередину, в ніс одразу вдарив різкий запах сирості та поту. Давида ледь не заглушив дитячий крик. Долоні його спітніли  від хвилювання. Найжахливіше для нього було опинитися в центрі уваги сотні дітей, які будуть жадібно їсти його поглядами. Першокласників не можна було злічити. Вони казилися й тікали від чергових учнів, мов у тому мультфільмі про Петрика П'яточкіна. Світлана поклала руку на плечі сину і рушила з ним уперед. Не пройшли вони й кількох метрів, як один хлопчик вигукнув:

— Новенький! Гляньте, новенький.

— Новенький? — підхопили новину інші та стали шукати нове обличчя.

Вони відшукали учительську і деякий час дивилися обмірковуючи, що робити далі. Та коли Світлана вже наважилася постукати, двері різко відчинилися і з кабінету вибігла жінка. Ледве уникнувши зіткнення, вона зойкнула і спитала:

— Прошу вибачення. А ви до кого?

— Ми... Ми б хотіли записатися в школу, якщо так можна сказати, — відповіла Світлана.

— Оце так новина, — зраділа жінка. — Прошу, заходьте.

У продовгастому кабінеті стояло з дюжину робочих столів, забитих стосами паперів та книжками. За своїми столами сиділи ще четверо вчителів, чиї очі поважно відірвалися від роботи і глянули на новоприбулих.

— Увага, до нас новенький, — радісно проголосила жінка. — Як тебе звати?

— Давид, — відповіла за нього Світлана та стисла його руку.

Учителі й далі дивилися на них, не проронивши ні слова. Лише двоє привітно посміхнулися.

— Добридень, — мовила Світлана.

Давид теж спробував привітно всміхнутися.

— Скільки тобі років, Давиде? — спитала жінка.

— Чотирнадцять.

— У такому разі твоїм класним керівником буде Тетяна Орестівна. Онде вона. Тетяно, чи не могли б ви?

Із під купи паперів виглянула рудоволоса жінка. На кінчику картатого носа в неї тримались окуляри, що ледь прикривали блакитні очі. Вона встала, обтрусивши руки від крихт печива, і підійшла до Давида.

— Рада знайомству, — стримано мовила вона. — Ходімо, представлю тебе класу.

Вони попрощалися з учителями та вийшли з кабінету.

— Наша школа була побудована у тисячу дев'ятсот тридцять п'ятому році, — почала Тетяна Орестівна, мов на уроці. — Тоді наше селище Міллин було в дещо кращому стані, а жителів значно більше. Школа тоді була меншою, та її починали добудовувати і добудували б, якби не страшна війна. Після жаху, що творився в ті часи, вона була спустошена і тільки у п'ятдесятих роках з'явилися нові учні.